Зі Львова летіло дві групи прочан. Деякі були не місцеві, здається, навіть з Харкова.Усім видали жовто-блакитні хустинки на шию, але не всі їх одягнули.Старші жінки з містечок, молодь, кілька дітей – мені цікаво було спостерігати, як вони сприймають прощу до Святої землі. З ними були два священики, греко-католицькі, які, напевно,не вперше опікувались прочанами.Особливо, той дуже високий, що весело і привітно спілкувався зі своєю групою,підходив у літаку, підбадьорював,жартував. Власне, якби не ті хусточки, жодної  різниці між прочанами і просто пасажирами не було б .Вони ще не всі познайомились між собою, але до 22 квітня,напевно,стануть  дружньою командою.Гортали яскраві буклети, перебирали інші папери,ніби намагались наблизити зустріч зі Святою землею. Не знаю, як воно почувати себе прочанкою,але наразі показної побожності я не зауважила.Тільки жінка коло мене витягла пластикову вервицю і трошки помолилась. Виховані, спокійні українці без фанатичного блиску в очах. Було кілька російськомовних пань, але вони поводились так  само гідно. Стюардеси розмовляли чудовою живою українською мовою,що було мені незвично. Коли після української та англійської  інструкцій зазвучала російська мова, салон обурено загув. І безперечно,мав рацію. Я подумала, що ці прочани отримають в Ізраїлі повне україномовне обслуговування, вони не стерплять жодної мовної шизофренії. От у кого слід повчитись туристам з України. Власне, я чула,що українці зараз протестують проти змішаних груп, де мова обслуговування  самі знаєте яка. Ясно, що вони не з Кієва, і не з Вінніци, там більшість не переймається мовною ідентифікацією.

З нами летів огрядний дядько з сином, який вижлуктив півпляшки віскі і став залицятися до стюардес. Бідні дівчата поводилися з ним дуже делікатно, а люди обурювалися. Ну, то літак, тут не варто з»ясовувати стосунки. Безпека важливіша. Під кінець дядько від поганої української мови перейшов до щирого російського мату, і з ним ступив на Святу землю. Маю підозру, що в нього були потім поважні проблеми з суворими ізраїльськими прикордонниками.

Я все визирала в Єрусалимі за тими українськими хусточками. В Храмі Гробу Господнього  прочани завжди дуже напружена атмосфера: тут не діють ритуали – тут кожен крок є ритуальним. Люди по-різному реагують: хтось плаче, хтось безтямно блукає по залах,хтось  завмирає на колінах перед  невеликим підвищенням,що символізує могилу Христа 13 століття,прикладаючи до неї образки.Це справді дивовижне місце, аж густе від молитв і благань.Та  історія схована глибоко під землею, але сила уяви створила прекрасний і величний Єрусалим – найголовніше місто на Землі.На Поділлі вірили, що сонце над світом тримає Мати Божа, яка стоїть посеред Єрусалиму.

Я бачила індусок у сарі, японців,дуже багато ефіопів, один раз трапились жіночки в хустках і довгих спідницях  з пісним застиглим виразом обличчя, яких ні з ким не переплутаєш. І дякуєш долі, що Московський патріархат не привласнив собі цю святиню. І приємно,що українці виглядають на християн,а не ідолопоклонників.

Виглядала я наших прочан і в Назареті, такому світлому й урочистому, де на мурі  прикріплено мозаїчні панно з зображенням Матері Божої, якою її уявляють різні народи. Українське панно зразу біля входу і виглядає дуже багато в національному стилі..Я певна,що львівські прочани  там побувають. Як і в Гетсиманському саду, де якраз цвітуть мальви. Скільки вони розкажуть потім вдома, сидячи за великоднім столом. Той, хто побував на Святій землі, захоче туди ще і ще. Туди зараз не їдуть ні з обітами, ні з каяттям, і навряд чи вірять у зцілення. Але кожен отримує стільки всього, що життя вже не здається прожитим даремно.