Це вже притча,принаймні, для мене. Влітку 1941-го   енкаведисти вели колону в’язнів із Городка. Один з в’язнів запитав: «Куди нас ведуть?» Конвоїр відповів: «На смерть.» І  колона розбіглася.  Іншу колону вели з Перемишля у Добромиль. Люди питали: «Куди ви нас ведете?» Їм відповіли: « На роботу». Через два дні більш як три тисячі в’язнів було  закатовано. На них навіть шкодували патронів: вбивали дерев’яними молотами для трамбування солі. Жінок та дітей просто скидали в соляні шахти. Обирати між рабством і смертю – це не вибір. Свобода – ось вибір.

Є слова, які  я повторюю  у важкі часи: «Не має значення,що з нами зробили. Важливо,що ми зробили з тим,що з нами зробили». Ці слова належать польському філософу Яну Коту. Кілька тисяч в’язнів – це сила супроти  жменьки конвоїрів. Треба думати  про це. Не дивитись в усміхнене личко конвоїра не слухати його заспокійливі слова, а думати про те, як вирвати зброю з його рук. Це – вже не людина, це механічна лялька. Ви хочете підкорятись механічній ляльці?  Ви вірите,що поліція буде з народом і не стане вас бити? В жодній історії не було такої поліції. Поліція служить владі, будь-якій.

Ми зараз на етапі шикування в колону. Тоді теж була страшна спека, яка затьмарювала розум і знесилювала фізично. Як казали колись: розм’якшувала мозок. Аж настільки, що львів’яни  пішли засмагати на цвинтар – Марсове поле, де поховані ті, хто не хотів йти в колоні в супроводі механічних ляльок. Ця світлина мала би розлютити, але її особливо ніхто не обговорював. Як і перехід Зіку в  лапи Медведчука, заплямовані кров’ю Василя Стуса. Як і вбивство п’яними ментами дитини. Як  і гвалтування Конституції. Дуже високий больовий поріг призводить не лише до втрати особистості, а й до втрати держави.

Безсилі, бо паралізовані страхом. Ви оживете тільки тоді,коли глузливо шкірячись, маріонетка-комік скаже: «Ви всі загинете». У дитинстві я вірила, що не помру. Всі помруть, а я ні. Але дитинство закінчилося, коли я перестала боятися смерті менше,ніж безчестя і приниження. Але довкола повно людей, в яких атрофовано інстинкт самозахисту. Вони не отупіли, вони не виросли. Вони з такою ж святою простотою, як засмагають на цвинтарі, будуть взимку гріти руки біля багаття, на якому палитимуть українські книги.