Потрапити в сад
0Лютий 18, 2013 від Галина Пагутяк
З цією книжкою я теж мала мороку. Виходила вона у комсомольському видавництві «Молодь», де аж кишіло від колишніх працівників ЦК і кадебістів.Та вже віяли інші вітри і книга таки вийшла.Мені довелось за неї боротись.Коли я прийшла на зустріч з редактором, ця старша жінка накинулась на мене з безглуздими обвинуваченнями, вона просто кричала, що моя книжка погана.То була справжня дідівщина.Очевидно, так поводились з усіма молодими авторами.А може була вказівка зламати мене. Я сказала, що не буду працювати з нею.І тут редакторка страшенно зраділа й сказала: «То, може, заберете рукопис?». В очах у неї хижо блимнула надія.Я була за один крок до вибуху.Якби я забрала рукопис, книжка б не вийшла.І я це зрозуміла, а тому сказала: «Ні.Я проситиму іншого редактора». То була моя перемога, але я мусила її закріпити.І я згадала Миколу Жулинського, який врятував мою першу книжку, і поїхала в Інститут літератури.Микола Григорович з посмішкою вислухав мою сердиту промову і зателефонував у видавництво.І все миттю вирішилось.Мені дали молоду редакторку,звільнену в запас із ЦК, яка дещо чула про мою лиху вдачу, і страшенно хотіла, щоб я не бачила її правок.Але я видерла на ніч рукопис і вжахнулась: може, так правлять партійні документи, але не художню прозу.І тут я придумала найпростіше рішення з усіх: я просто витерла гумкою всі правки до одної, і віддала назад.Я нічого не говорила, а заново правити рукопис редактор не мала часу. Вона потрапила в ту саму пастку, в яку хотіла загнати мене. Ніхто не сказав мені ні слова докору, от що дивно.Певно, подумали, що так зухвало вчинити може лише автор із дуже великими зв»язками. Насправді, жодних зв»язків у мене не було.Просто були люди, які хотіли, щоб література розвивалась і підтримували таких як я.
Я все це розповідаю не просто так.Письменники-початківці повинні мати силу волі й віру в себе.Їм потрібно пройти через зневагу, приниження, і в жодному разі не йти на компроміс у тому, що стосується творчих принципів. І не шукати протекції. Можна надіслати рукопис тому письменнику, якого ти шануєш.Це – ризик, звичайно.Не все те золото, що блищить, та й можна потрапити під гарячу руку.Можна надсилати у видавництва і на конкурси.Це – лотерея.У кожному разі треба знати думку бодай кількох освічених і розумних людей, щоб не підчепити зоряну хворобу.Потреба виділитись – це ще не привід для того, щоб писати.І не все, що називається книгою, є нею.
Тепер я бачу вади своєї ранньої прози і мені дещо хочеться переписати.
Книга «Потрапити в сад» містить рідкісний для мене жанр оповідання. Їх дуже важко писати, це надзвичайне напруження сил.Тому в нас так багато графоманів, які пишуть романи, але не годні написати пристойної новели, а саме вона виявляє творчу потенцію і ніщо інше. Я двічі писала оповідання в житті.Першого разу це були «Трагічні оповідання», які увійшли до книги «Потрапити в сад».Так називалось моє перше оповідання. Я мала видіння про сад посеред гамірного міста, як острів, що його омиває суєтне життя.На той час я мешкала в Урожі, виховувала малу доньку, і в мені дозрівав новий світ.Одне з оповідань так і називалось «Кров і піт вигаданого світу».Бо створювати вигаданий світ так само боляче і важко, як і реальний.
Роман «Компроміс» – про рок-музикантів. Я б назвала його тепер по-іншому «Повість про неприкаяних музикантів».Але там була ще книга в книзі.Як злий дух вселяється в душу молодого хлопця.Дух компромісу й цинізму.Якби я написала щось подібне зараз, може б воно навіть пройшло кастинг на «Коронації слова».Ця річ сучасна зараз. Тоді, мені здається, її не сприйняли. Я завжди вміла подорожувати в майбутнє.
Фрагменти
«Нарешті флейта замовкла.Орфей розплющив очі. На стіні коливалася величезна кудлата тінь.Музикант обернувся й побачив у різьбленому кріслі лева з примруженими золотавими очима.
— Ти гарно зіграв, – мовив лев. – Гості задоволені. І я теж. Можеш просити в мне нагороду а гроші тобі заплатять окремо.
— Яку нагороду? – не зрозумів Орфей.
— Яку, яку! Суниць серед зими, смерті тещі, подорожі на Ямайку, маску фараона, кінозірку…
— Хіба ви чарівник?
— Угу. Я – пан цього будинку. Ти, певно, думав, що ми випхаємо тебе на естраду і змусимо грати під акомпанемент виделок та ножів? Це – принизливо. Ми не якісь плебеї.
— Ви – звірі…
— Ми звірі, бо живемо інстинктами, і тільки старість та невдачі можуть нас перетворити на людей. Безтурботність – ось за чим тужить людина, відколи порвала з природою. У нас кожен стає тим звіром, на якого заслуговує.
— Мене теж вважають безтурботним, – зауважив Орфей.»
«Видіння Орфея»
«Коли табун щез з очей, чоловічок підвівся, обтрусив одежу й роззирнувся довкола.Сумною була земля, споганена свиньми, а ще сумнішим поле без жодного деревця.
Чоловічок спіткнувся об щось.То була шабля х горохового стручка.Трохи далі він побачив шмат лопухового жупана.Морквяного козака з»їли свині. І коника бурякового також.
Він так і пішов навмання, затиснувши в руці горохову шабельку.Небо нависло над ним і кожної миті могло обвалитися. Не витримавши власної ваги.»
«Народження і смерть Чоловічка завбільшки з метелика»
Kategoria Книги | Теги:
Напишіть відгук