Тут, у горах, ще тільки починають цвісти яблуні,і люди неквапно, без жодної гарячки, садять картоплю.Вулицею проїжджає цілком сучасний катафалк,а не вантажівка з труною, обставлена вінками, застелена єдиним килимом, знятим зі стіни.Я дивлюся з віконного отвору покинутого будинку школи, намагаючись побачити те,що бачили мої тато й мама, молоденькі вчителі,на початку 50-х, стою на сходах там,де стояли їх перші учні в несусвітніх шароварах і піджачках старших братів.Приїхати непізнаною і чужою – це я вмію, просковзнути наче тінь короткими стежками раннього дитинства.Я це робила нераз.Але зараз настав час дізнатись більше, підставити долоні під потік рідної бойківської бесіди, з якою я ніколи не розлучалась.Варто  зупинити будь-кого з дорослих і всі пригадують тата і маму, нас з сестрами, хоч то було понад 50 років тому.Так ніби вчора.Дочка жінки, яка тримала на квартирі маму й тата, виймає їхні світлини і каже, що саме позавчора їх передивлялась, наче щось відчувала.Є хата, є кімната, де народилась моя старша сестра, і вона зараз сідає на ліжко в тому кутку і слухає драматичну історію своєї появи на світ.

У сусідньому селі,затиснутому між горами, не покладаються на живу пам’ять.Там історія записана на кам’яних скрижалях: хто, коли і від чиїх рук загинув, хто був висланий у Сибір.На місці хати, де енкаведисти спалили родину Сидораків, десятеро дітей, теж камінь з іменами.Тут уже не сонячні барви весни, зворушлива родинна історія, а біблейські історії зради, героїзму, божевілля, яблуні на зарослих попелищах, глибоке внутрішнє протистояння.Тут нічого не забувають.Тут кожного року після відправи у церкві на Покрову не сідають за столи, а йдуть чотири кілометри в гори, щоб помолитись на могилах свого Небесного десятка – юних січових стрільців, що загинули сто років тому у нерівній битві з тими, хто зараз вбиває таких самих юних і прекрасних.Чи таке можливо, питають мене люди, які вважають українців покірними і заздрісними, не вартими власної держави.Так, тільки там, де історична пам’ять передається з покоління у покоління, де люди не дали себе зламати терору, а в Карпатах він був жахливий.Але нашими союзниками були і залишаються ліси і гори, птахи і звірі.