PolskiПожежа у театрі
2Липень 9, 2017 від Галина Пагутяк
Весь світ не є театром,як вважав Шекспір.Погана гра акторів в театрі української влади призводить до того,що дедалі більше глядачів хочуть принаймні вийти з зали, але не меншає тих, хто хоче стати акторами,щоб мати владу і гроші.Навіть гарний актор не зможе витягти дешевий спектакль,потрібно вигнати всіх поганих і поміняти все від режисера до репертуару.Якщо це театр, а не життя.Бо в житті все по-іншому:там існує свобода вибору,багато векторів,там не треба вдавати з себе когось.
Найвища чеснота життя –бути собою.
Українці давно б хотіли покинути цей театр влади з осоружними спектаклями «Недоторкані», «Суд»,»Реформи”, “Двомовність”,”Євроінтеграція”, але вихід один – втекти через вікно, прорубане у Європу самотужки найсміливішими .Інші ж опинилися заручниками,бо службовці зачинили всі двері й нікого не випускають.от і мусять бідолахи чекати фіналу – хепі-енду, який ніяк не настає.Актори, яких найняли олігархи, бо один не потягне утримувати стільки персоналу і охорони,теж не можуть вийти. Зі сцени їх можуть винести уже вбитими.м
Тим часом навіть режисери розуміють, що вистава не може тривати роками чи навіть десятиліттями, рано чи пізно зітліють декорації, і протрухла стеля впаде.Та й не всі актори зможуть витримати таке навантаження від безперервної гри на публіку.Людський капітал зношується.Актори, маючи перед собою повний зал, наразі тішаться ілюзією,що глядачі безкінечно дивитимуться це шоу.Вони не помітили, що всі ці нікчемні люди, які не потрапили на сцену, повернулись до них спинами, лаштуються до виходу.
Цей колективний Нерон, цей політичний серпентарій, готовий підпалити театр, бо фінал передбачає пожежу,а зовсім не хепі-енд. Акторам пообіцяли втечу через службовий вихід, але у штовханині багато з них загине.Зрештою,це їхні проблеми, а глядачі повинні подбати про свою безпеку вже зараз. Блазні для любителів дешевих пива і ковбаси, жонглери для обману, трубадури патріотизму для наївних, отримавши непросто високі гонорари, точно не перейматимуться їхньою долею.
Але, повторюю, весь світ не є театром.І життя неодмінно зміниться, як тільки ми відмовимось від усіх політичних театрів і не станемо після пожежі старого будувати новий.Даруйте, що вдаюся до алегорії,але набридло дивитись, як всілякі Калігули приводять у сенат своїх підстаркуватих шкап, щоб ті вирішували долю цілого народу
Kategoria Блог | Теги:
Настає час і “вистава” закінчується, завіса закриває сцену, відокремлюючи акторів від глядачів, але, що буває, коли завіса падає? Ми бачимо акторів без гриму, без костюмів і тоді вибухає: Сміх? Регіт? Вибух? Театр, як такий зникає назавди.. дуже хочеться побачити – Фінал.
Дякую за алегорію пані Галю! Вже так хочеться, аби той театр – згорів…
Ставши за один день вільними і віруючими, ми почали будувати західне демократичне суспільство імітуючи їхні минулі проблеми і тут же імітаційно їх вирішуючи. Ми поверхнево переносимо їхні терміни, слова, іноді цілі комплекси словосполучень і таким чином швидкоруч «проходимо» і «споживаємо» ці поняття, запозичені ззовні, але толком не освоєні всередині. Просто кажучи, їх не пережили і вони не мають опори у внутрішньому розвитку суб’єктів, що ними оперують. Суб’єкти насправді пропустили якісь моменти інтелектуального і духовного розвитку і ці моменти в них замінені словами. Внаслідок цього вони рахують, що такі значущі події в суспільстві як держава, правова система, відділення держави від церкви, відбулись тільки тому, що вони оперують цими словами.
Ця перенесена механіка набула непередбачувану і парадоксальну самостійну цінність. На неї витрачаються матеріальні і духовні ресурси і головний її продукт і призначення це творення грандіозної реконструкції під назвою «правова держава». Все це спостерігається як гра, в якій держава намагається переконати себе і оточуючих в своєму існуванні. Вистава зі сценарієм і ролями, написаними державою для різних персонажів, в тому числі і для нас. Втім різниця з театром є. Театр, вистава – це імітація, після якої актори знімають перуки і накладні бороди, глядачі розходяться і ті і ті відчувають умовність і межу між дійством на сцені і в житті та без проблем повертаються до реальності життя. В нашому випадку ні актори ні глядачі цієї межі з реальністю не бачать в силу того, що реальні суспільні відносини, які утворили ці запозичені символи чи терміни побачити неможливо і при запозичені ці відносин втрачаються. Використовуються тільки їх знаки. В філософії такі утворення називаються симулякрами і їх треба відрізняти від імітації. В цьому просторі симулякру, який не збігається ні з викривленністю реального, ні з викривленністю істини, ера симуляції відкривається через ліквідацію всіх референцій — гірше того: через штучне воскресіння їх у системах знаків, матеріалі ще більш в’язкому, ніж смисл, коли той пропонує себе всіляким системам еквівалентності, всіляким бінарним опозиціям, всілякій комбінаторній алгебрі. Вже не йдеться ні про імітацію, ні про повторення, ані навіть про пародію. Мова йде про субституцію, заміну реального знаками реального, тобто про операцію з попередження будь-якого реального процесу за допомогою його оперативної копії, метастабільного сигнального механізму, програмованого й бездоганного, що презентує всі знаки реального й поминає всі його несподівані повороти. Більше ніколи реальне не матиме нагоди виявити себе.