З часом мені відкрилися речі, які дрімали десь у підсвідомості.

1.У мові кожної людини є власний ритм, і щоб висловити думки, одягнути словами образи, їй треба пливти за його течією. Це називається – писати, не озираючись на канони. Найяскравіший приклад – Тарас Шевченко, який сам себе створив. Таким  був і Василь Стефаник, гірський лицар нашої літератури. Їх легко наслідувати, але  підробка зразу впадає в очі, бо потрапити в ритм чужої мови можна, та й загубити себе навіки. Невиразне письмо легше копіювати, змагатися, хто «відвертіший», «розкутіший», епатажніший. Це як з жінками: коло легковажних крутяться, а заміж беруть скромних, щоб не зіпсувати породу.

 На кожного неканонічного завжди знаходиться «вчитель», який намагається навернути його до канону, щоб був таким як усі. Чимало талановитих людей спрямували себе у штучне русло, де вода глибша, але затхла.

2.Сьогодні прочитала запис у блозі Анатолія Дністрового «Чому я люблю озиратися» на »Літакценті»: дуже щирі і вчасні думки, на які ніхто не відповість, бо не знає, що сказати. Лакмусовий папірець для тусівки, яка ігнорує щирі і вчасні думки. Іноді таке трапляється на цьому сайті, певно, не догледіли опозиційність автора. Такі вони прихильники канону і судді.Брак життєвого досвіду та інтелігентності компенсується Вікіпедією і перекладачем у Гуглі.Скласти власну думку про книги Анатолія Дністрового чи Петра Яценка вони не потрафлять, зате наскубуть пір’ячка для компільованих дописів про Джоан Роулінг, яка пише для середнього класу, чи ще якусь розкомплексовану  любительку відтінків сірого.

Давно мені слід було зрозуміти, чому в отєчестві немає свого пророка, лиш  заслані козачки з чужих окраїн.

3.Прочитавши запис Дністрового я раптом побачила свою бабцю, якій було би тепер 117 років. Таку завжди стриману, шляхетну, що дуже страждала від родинних сварок, однак ніколи не нарікала.Але час від часу тихо плакала, згадуючи свого найстаршого сина, якого вбили переодягнені енкаведисти. І носила на грудях його фотографію, загорнуту в папірчик.

У мене теж є  спогади, але чому я не плачу, бабцю? Може тому, що бачу довкола себе самі потворні маски, які не дають мені вийти на берег, щоб  нарешті замовкнути чи просто розмовляти самій з собою.