Я була тоді у 5 класі.У нас в селі, через яке проходить траса, біля церкви поставили величезний пам’ятник до Дня перемоги: стела з іменами загиблих і поруч солдат з мечем.Не найгірший пам’ятник, мушу сказати. На високій стелі було прізвище мого рідного дядька,Йосипа Басараба, якого вбили переодягнені енкаведисти. Раніше на тому місці була льодовня,там зберігали крижані брили для сільських крамниць.На той час з’явилися вже холодильники і льох засипали.
Не знаю, чи то було 9травня,але відкриття було помпезне.З’їхалося купа люду,а ми діти тішилися, бо можна було дозволити собі якусь розкіш: морозиво,чи ситро, і послухати концерт. Але для мене відкриття пам’ятника трохи затьмарилось, бо я викликала невдоволення у своєї родини.Мої тато й мама були вчителями,тато ще й директором, і їх, звичайно, запрягли до організації цього дійства. І мене. Я мала читати якісь віршики, і стояти в почесній піонерській варті. Віршики – то таке, а в почесній варті я ще ніколи не стояла. Задля такої оказії з Дрогобича привезли мені білу нейлонову блузочку з мереживом моєї двоюрідної сестрички, дуже ошатну. У почесній варті я мала стояти 15 хвилин разом з подружкою. Мені здавалось, що це весело, але час тягнувся нестерпно довго. Спершу мені заважала муха, потім щось почало свербіти, тоді я почала крутити головою, і нарешті вирішила щось прокоментувати подружці, яка стояла так чемно, що я відчула себе останньою паскудою. Здавалось, минула година. Я побачила маму, яка сердито на мене дивилась, але тут мені на ніс всілася муха і я її відігнала. Це було останньою краплею. На 10 хвилині мене забрали, певно,боялись, щоб я ще чогось не вчворила. і мама дала мені доброго словесного прочухана. Свобода!
Я через 5 хвилин почала забувати свою негідну поведінку, гасала з подружками в натовпі, насолоджувалась святковою атмосферою, і мріяла, що мене пригостять чимось солодким, бо мама, звісно, ніколи за мене б не забула.Блузку привіз вуйко Місько, великий педант з дуже строгими поглядами на виховання. Мене ніхто вдома не бив, а він вважав, що це необхідно. У нього всі вдома ходили по струночці. І ось він вхопив мене за плече і шарпнув.І возопив,як казали раніше, показуючи на відірваний ґудзик на рукаві і пошарпані манжети, вкриті пилюкою.Вдарити він мене не міг,бо я не була його породженням, та й мама з татом йому б очі видерли за мене.Він тримав мене за рукав і бубонів, що речі треба берегти і таке інше, що я дівчинка, а не хлопчисько. Нарешті я вирвалась і побігла до нашої хати, почуваючи себе великою грішницею, скинула ту кляту блузку і пішла оплакувати свою гірку долю на річку. Мені страх як не хотілось вертатись додому.
Той пам’ятник собі стоїть і досі, церкву відкрили у 90-році,тоді теж було велике свято. Я навіть написала вітальну промову для дівчинки,що мала там виступати, але сама не пішла. Чимось воно нагадувало своєю організацією і помпою той День Перемоги.
Мама якось розповіла мені, що на те місце,де стоїть пам’ятник, енкаведисти звозили для опізнання тіла вбитих повстанців, а потім забирали назад,десь закопували. Люди зішкребли зірку зі стели і вибили тризуб, але прізвища ніхто не чіпав, для мене вони всі, окрім дядька, незнайомі. І хто від чиїх рук загинув.