Цфат –неймовірно красиве місто в Галилеї,недалеко від гори Кармель.Місто синіх будинків і червоних,розтрісканих від спеки плодів гранату.Мурашник на горі з крутими брукованими вулицями,по яких у сезон дощів ллються бурхливі потоки. Вчора  мене весь день не відпускав спогад про це місто.Не як центр Кабали і містики,не як місто митців, не таке вже й залюднене, де можна побути на самоті.Я  сподівалась там відчути там щось таке ніби просвітлення,недаремно хотіла туди потрапити, а їхати туди з Єрусалиму далеченько. Автобус зупиняється лише раз – на рівнині Мегіддо, де нібито відбудеться остання битва синів добра з синами зла.

Ми ледве знайшли Музей ляльок, який мені захотілось побачити,відколи я прочитала,що він є у священному  Цфаті. То був приватний музей, схожий на  майстерню, склад, напхом напханий випадковими речами.Нас зустріла білява жінка років під 60, емігрантка з Росії, може, навіть із України.Взяла з нас плату і сіла в кутку шити.Від неї віяло не ворожістю, ні, а якимось холодом і байдужістю.Ляльки були різні, нічим не схожі на наші мотанки – вони представляли різні епохи й країни,в тому числі й ту дворянську міфічну Росію,  яка існує лише в книжках.Звісно, жінка здогадалась, звідки ми,бо ми з дочкою перемовлялись українською.Хтось подзвонив їй і вона домовилась поїхати на пікнік з друзями.Ми щось спитали, вона коротко відповіла.Цей тип росіян мені добре знайомий: зверхність, замкнутість,ввічливість, яка може раптово перейти у брутальність.Я бачила таких жінок у Львові,і в Києві, і в Москві.Мені було незатишно там і ми невдовзі пішли.Біля дверей висіло невелике фото молодої дівчини у військовій формі. Я ще раніше читала в  Інтернеті, що це її дочка.Їй було  всього 20 років, коли вона загинула на війні.Тут, в Ізраїлі,де дівчата також служать у війську.

Я відчула, що зробила величезну помилку,прийшовши сюди з дочкою.Тим більше,що знала цю історію. Рани в серці цієї жінки ніколи не переставали кровити.Якби вона не виїхала в Ізраїль, її дочка залишилась би жити.Від неї линули хвилі образи, заздрості, ненависті.Вона намагалась зупинити їх, але не могла.Ця жінка  була лише матір’ю своєї дочки і, втративши її, почала відтворювати її образ в ляльках. Її палив зсередини пекельний вогонь.Я вперше зустрілася з чимось подібним.Так, я знала жінку, що втратила доньку-одиначку, яка теж загинула,однак вона ненавиділа лише себе за те, що бажаючи  добра, знайшла грошовиту посаду дитині і та розбилася на машині,бо не вміла водити. Але зараз це  було щось інше – ненависть до країни, яка завжди буде їй чужою.Вона не зможе ніколи отримати сатисфакцію, вона не зможе боротись проти цілої держави.Їй не вдасться навіть збожеволіти. Її руки гнутимуть дріт, копирсатимуться голкою в тканині,шиючи ляльковий одяг, і всередині тих ляльок ховатимуться її ненависть і безсилля .Тому, навіть якби нам вистачило грошей,я б не купила в неї жодної ляльки.І вона не продала б мені, так я думаю. Бо в мене є дочка, мені не потрібні ляльки, що пахнуть смертю і відчаєм.Зрештою,вона нас відпустила.Материнське перемогло в ній демона.

То було за півроку до нашої війни. Серед українських матерів,що втратили дітей у ній, напевно є схожі і на цю жінку.Вони ніколи не зможуть повернути те,що втратили,їм нестерпно бачити чужих доньок і синів,вони наче іржаві голки в живому тілі суспільства,від чого те суспільство починає загнивати і розкладатись.Така собі національна гангрена, яку називають промосковським реваншем, щоб не відчувати докорів сумління, щоб тільки не поставити правильний діагноз.Можливо, всі веселощі і розгул сепаратизму цього літа,є якимось збоченим різновиду тризни? Або це втеча із задушливих кімнат, що пахнуть валер’янкою, з портретами навічно молодих і прекрасних воїнів? Тому людям хочеться відсунути це далі, ще далі від себе, і отак, задкуючи, впасти в обійми ворога.