Є теми, які нецікаві загалу, але про які хочеться писати бодай на власному сайті. Коли я пишу про  якісь свої маленькі перемоги (не премії,не нові книги),а про розширення свідомості, і публікую це, то це зовсім не егоїзм чи самозамилування. І навіть не самореклама. Це означає, що я не збираюсь приєднуватись до армії популярних блогерів, які  намагаються сподобатися більшості. Мені все одно, прочитає мене 10 людей  чи 100. І чим менше, тим навіть ліпше. Менше людей виплесне у ноосферу свій негатив і роздратування.

Позавчора я сиділа в Ілові на горі над язичницькою печерою і слухала шепіт давніх богів. Ще раніше я зазирала в покинутий колодязь в своєму Урожі й завмирала від страху. На мене дивилось око кількох століть. Я бачила розриту могилу в селі Сторонна, давній курган,звідки беруть глину десятки років, не здогадуючись,що там поховані кельти або фракійці. На тлі ледь заторкнутих полум’ям осені безкінечних лісів я не робила і не робитиму селфі. Я б хотіла стати  білим каменем під товстим шаром листя, як лис Богдана-Ігоря Антонича, і таке бажання в мене виникає щоосені. В Єрусалимі я прокидалась кожної ночі  й виходила надвір спостерігати за кольоровими зорями.

За всім цим приховане непереборне бажання стати вільною.Від суєти літпроцесу, від виживання, від людей, які можуть будь-коли мене зрадити і проміняти на простішу, м’якшу і  пухнастішу особу. Ніби така особа, якщо вона публічна,  здатна зшити, як то кажуть, Україну. Але я почала розуміти, що не любов, і не ненависть повинні нас об’єднувати, але мудрість. Два роки я їздила  на книжкові фестивалі і толоки на Схід і на Південь, і всюди мене тяжко ранили чужа мова і байдужість до національної культури. Три монстри  продовжують русифікувати Україну: ЗМІ, система освіти  і регіональна влада. І Московський патріархат, що наглядає за цією владою. Десант зі Львова не завадить тому. Любов і ненависть також. Лише мудрість, біла, тверда й холодна, як камінь світобудови, що стоїть посеред океану. Про мудрість і мовить наш гімн «Боже, великий, єдиний»: «… нам мудрість подай.» Всі наші біди через немудрість  еліти. В простих жінок і чоловіків , яких я зустрічала всюди, більше мудрості, ніж в сучасного культурного бомонду,точній копії політичного. Але так само і глупоти чимало. Мудрими не можна крутити як циган сонцем. Вони принципові і дбають про власну честь і честь роду. Мені найбільше шкода тих українців, чиї діти вже не українці через середовище, в яке вони потрапили. Надто токсичне, щоб не захворіти на манкуртство. Визнати поразку – це мудрість, яка спонукає шукати виходу.Він обов’язково існує.Ми живемо в  надзвичайно трагічні часи, коли прориваються столітні гнійники і гною значно більше ніж чесної крові, пролитої за Україну.Благо нашої  прекрасної землі в мудрості й гармонії зі Всесвітом.