Позавчора я була в Урожі і моє серце билося поруч з Франковим.Якихось пару кілометрів полями й лісами.Там була колись дорога до Нагуєвич, може, ще в часи  мого дитинства, коли люди не мали терпіння чекати на автобус – такий собі чобіток.Ними ще й досі возять робітників з сіл  на вмираючі шиби в Бориславі.

Я ходила по сухому лісі, що не бажав собі осені, а дух Івана Франка ширяв над Підгір’ям.Він більше не мерз, йому не доводилося гріти покручені артритом руки кицькою.Його вже нічого не боліло. «Вільний!» – оголосили на небі вердикт, а сусіди вдягнули тіло в чужу вишиту сорочку.Бо йшла війна.Як і зараз.І діти згубили батьків.

Якби дух Франка зійшов до мене в Долішню Дубину, то був би босий, в полотняних штанях і з торбою на гриби.І спитав би мене: « Ну, що є гриби?» Я показала би два козарики.Звідки взятися грибам – посуха.»Та ти не вмієш шукати!»- відказав би Франко. І зразу то там, то тут почали би  визирати з трави  геркані, потюки, польські гриби,червонюки і навіть білі.

Мені легко було б розмовляти з Ним, бо ж ми обоє бойки і обоє знаємо мову рослин і звірят, і не боїмося ні грому, ні темряви.І віримо в опирів і ворожбитів, ходячих мерців та всілякі ірраціональні речі.Правда, з інтелектуалами і прагматиками про це не поговориш.Але людині, в якій убили дитинство, ніколи не стати дорослою.О, я маю стільки всього у Нього спитати! І зовсім не про політику.А про те, чому урізьких людей нагуєвицькі називають кафтанами. І що  то була за пророчиця з Урожа, про яку він писав у циклі «По селах».Як її звали.  І про ворожбита з Медвежої.О, і про Довбуша.Він знає про нього напевно дуже багато. І про скелі Урича.

А ще мене дуже цікавлять апокрифи і сліди катарів, які знайшов Франко в тих апокрифах. Ну, а далі ми би поговорили про шумерів та МЕ, які послали їм боги, сотворивши світ, але вони перекрутили ці закони на свій штиб. Як і тексти самого Франка.Ні, я не сказала би про це Йому, бо це боляче.Але  люди таке роблять завжди.

Ми б заблукали серед тих стежок, що нагадують циганські дороги, ми в таке бавилися в дитинстві, але то не страшно вийти до Мокрян чи на Черхаву.Гора Магура і гора Ласки  вкажуть, як повернутися додому. І сонце.

Уродиннику не треба знати нічого лихого.Я певна, що цей день Він провів би десь у лісі чи на березі річки, зануривши ноги у воду.Тоді забуваєш, що тобі вже 160 років, і що то вже третя світова війна.( «Ой война, война, світова война.Мала мати сина, а тепер нема.») Тоді ту пісню знали всі, сто років тому. І що коли в когось літо, у когось тоді може бути зима.

Я б спитала про юного Олександера Козловського, якого «страшно завела любов». Його книжку віршів посмертно видав Франко, чимось зворушив Його той смертельно хворий хлопець.

Я питала б Його про речі, знайомі тільки тому, хто виріс отут в передгір’ї Карпат, і хто шукає в книгах мудрості, а не зцілення чи розваги.Хто не шукаючи – знаходить, прямуючи від книжки до книжки, від дерева до дерева, бо, зрештою, дерева – то і є книжки, які вкупі утворюють ліс.Чи не в такому лісі заблукав колись Данте,флорентійський вигнанець? Втім, хто не знає, що немає пророка в своїй вітчизні…