5. Записки Білого Пташка: Два романи та повість. – К.: Укр.письменник, 1999. – 151 с.

Перша моя книга – насправді п’ята.Я б не змінила у ній жодного слова.Тільки оформлення дурнувате. Писана ця книга у дуже лихі часи. Книжки у мене не виходили 9 років, я вже мешкала у Львові у напівпорожній квартирі з поламаними меблями і всіма своїми книжками. Злидні тривали не 9 років, а більше.Крок за кроком я сама, без будь-якої підтримки, облаштовувала свій зовнішній світ. Віктор Неборак мене зустрів якось і сказав: « Ти що собі думаєш? Ніде не з’являєшся, не публікуєшся. Тебе вже забули.» Але я ще мала сили огризатися. Скільки разів мене оголошували ледь не мертвою, але я видряпувалась.

Речі з цієї книги надзвичайно сумні, але приміряти їх до мене не варто, хоча автобіографізм тут присутній.Деколи я думаю, що у такий спосіб я пережила всі суспільні потрясіння.А могла б піти у політику…Могла б проміняти творчість на банальне родинне щастя з неминучими компромісами і тихе сповзання у повне отупіння.Однак, якби можна було оминути ті 9 років, я б їх оминула.
«Смітник Господа Нашого» почався з вірша, який я написала.Певно, я така сама асоціальна істота, як ті бідолахи, про яких написала і продовжую писати. Мені байдуже, що про мене думають успішні й неуспішні письменники.У світі сильних сильні поїдають одне одного, у світі слабких слабкі допомагають слабшим.Я зробила свій вибір.Мене втішав Сковорода і пригортав до серця Григір Тююнник.
«Радісна пустеля» – це суцільний клубок болю, в центрі якого «Євангеліє від шипшини».Цю річ не можна переповісти словами. Історія Анни – справжня. Одного разу у півсні я почула голос: «Це твоє попереднє життя». І переді мною наче фільм промайнуло життя цієї жінки. Анною я назвала її сама.
А «Записки Білого Пташка» я писала, маючи перед очима будову. Вона виростала, сіра, понура, я спостерігала за нею з вікна своєї холодної квартири, в яку вночі міг залізти хто завгодно через балкон.Я писала, щоб прогнати страх.Але це одна з моїх найдовершеніших речей, яку тоді ніхто не зрозумів, але чим більше минає часу, тим вона стає зрозумілішою вже іншому поколінню.
Мені зателефонував Володимир Дрозд, сказав, що виділили гроші на серію «Сучасна українська література», і попросив рукопис. Він і є хресним батьком цієї книги.Вічна йому пам’ять.

Фрагменти

Дивимося на себе в кризі.
Вона потріскалася від ковзанів.
Риби сплять у зелених сповитках,
Жаби сплять, розчепіривши лапки.
Дивно бачити себе на тлі
Холодних риб і жаб.
Серце спиняється. Лід не тане.
Він вже ніколи не розтане.
Ім’я його – спокій.
А леза ковзанів –
Богова забава.
Добре, що озеро,
Добре, що не смітник.
Смітник Господа Нашого.

«Смітник Господа Нашого»

Євангеліє від шипшини
1. То були часи, коли страждання затьмарювала дріб’язковість, а дріб’язковість – страждання.
2.Коли птахи кидали гнізда, забувши у них пташенят, які не вміли дати собі ради.
3.Коли люди засинали, щоб не відчувати голоду.Коли життя нічого не вартувало, а душу диявол міг взяти задарма.
4.Тоді ми, квіти, побачивши, як нівечиться світ, спитали одне одного: чи не можна нам цвісти краще і пишніше, щоб світ не гинув без радості, адже зима триває півроку і сонце все рідше визирає з-за хмар?
5.І в серпні падає сніг і не тане.І посуха сушить половину землі, а друга половина гниє у воді.
6.І нема золотої середини, до якої горнеться кожне створіння Господа Нашого.
7. Тому бджола падає мертвою: вік її без сонця короткий.
8. Ми, виплекані людьми, пещені Богом, мусимо годувати бджіл і метеликів, і тішити красою світ, а не марніти в каліцтві і темряві.
9. І ми прорвались крізь асфальт, зацвіли кожна у свій час всупереч неспокою і злочинству: пелюстка до пелюстки, барва до барви.І це було справді добре.Нас рвали, топтали, плели з нас вінки, але й це було добре, бо означало, що ми потрібні.Деякі з нас стали як люди, а деякі люди стали як квіти.
10.У ці часи розквітла шипшина при дорозі, і кожен, хто проходив повз неї, забирав її з собою: усю, величезну, колючу, білу, рожеву.Опалі пелюстки бігли за нею, і по слідах можна було людям знайти собі пару.
11.І це було гарно.О шипшино, ти можеш стати трояндою, варто лиш обрубати тобі гілля!
12.О людино, ким ти станеш, втративши всі свої п’ять почуттів? Але, доки ти ними володієш, то стаєш нами, а ми – тобою. Ми – разом.

«Радісна пустеля»

…З цього, власне, й слід почати розповідь: з відчинених вікон.На папері кольору божевілля і зради. Я писатиму не тільки про божевілля і зраду, але й про золоте сяйво весняного ранку, яке збудило мене сьогодні й швидко згасло, змінившись на білий день. І багато про що сподіваюсь написати, а тоді пущу ці жовті листки за чорною водою, щоб десь прибились до берега.

«Записки Білого Пташка»

Є аудіо-книга, яку записали без мого відома, але все одно тішуся.