Розповім  Вам  гарну історію. Є таке село біля Моршина Воля Задеревацька, де на початку 1930-х років був парохом отець Андрій Бандера, батько семи синів і дочок. Попередній священник сповідував москвофільство, але осередок Просвіти там все таки був. Але не було там Народного дому чи хати-читальні, бо село маленьке, бідне. І ось до батька приїхав син Степан. Побачив, що діти у школі проводять репетицію і спитав, чому досі їм не збудували клуб. Бо нема з чого, – відповіли сільські парубки, до яких  звернувся уже відомий тоді політичний діяч. За порадою і участю Степана за ніч хлопці й дівчата натягали дерева, цегли, каміння і  заходились  будувати. Цей Народний дім стоїть і досі, як і сотні інших Народних домів у Галичині. Відремонтували і  використовують за призначенням. І без цих осередків просвіти та культури не було б ні УГА,ні УПА, ні української України.

Мені трапився у архіві пакет документів початку ХХ століття про діяльність «Просвіти» у селі Залокоть на Дрогобиччині. Місцевий священник Яків Яхно, його сини, вчитель школи і кілька свідомих селян заснували Просвіту, хату-читальню, кооператив і дитячий садок. У цьому селі було 22 воїни УПА.Всі вони загинули за Україну. Але чи було б село й нині таким патріотичним, якби отець Яків у неділю після служби не збирав чоловіків зі словами:» А тепер ходім, буду вам оповідати про Україну» ? Певно, що ні. Достойний священник виховав достойних синів, які полягли за Україну.

А чи є зараз такі шкільні вчителі і парафіяльні священники, які залишаються після роботи просто поговорити з людьми? Ми не виграємо цієї війни, якщо їх не буде, якщо вони не поборять у собі егоїзм і не перестануть зазирати в кишені батьків і парафіян, якщо не переламають катастрофічну ситуацію з освітою і патріотичним вихованням. А наші проєвропейські інтелектуали не перестануть дивитися згорда на село-болото, а підуть і збудують Народний дім, замість того, щоб балакати ні про що на круглих столах і конференціях. Своєму, нехай кволому, але все ж національному самоусвідомленню, вони завдячують тим же шкільним вчителям і парафіяльним священникам, передміщанам у містах, які сто років тому  в тяжких умовах відроджували Україну.

Є багато пропащих шлунків, є  дезорієнтовані заробітчани, які повертаються на свята, щоб позбутися заробленого і знову поїхати голими й босими до Польщі чи Італії наповнювати бездонні криниці примітивних потреб своїх родин. Їм не допоможеш. Те, що називають совком, насправді існувало і за небіжки Австрії та небіжки Московії. Апатія, безпомічність і надія, що хтось за них усе зробить. Такі будуть завжди, але повинно ставати більше активних людей, які розраховують тільки на себе і на собі подібних.