З вікон нашої хати видно гори, церкву і стежку. Видно, хто йде з автобуса і чи несуть люди хліб з магазину. Це важливо, бо хліба може не вистачити всім. Так ми жили,а потім жила моя мама. Якось сусідка засадила город кукурудзою і закрила весь цей красивий і потрібний вид, що дуже засмутило мою маму, бо їй доводилось ціле літо дивитись на темну стіну кукурудзи. Десь тоді у мене виник задум написати про Косаря, який стинає все,що не дає нам змогу дивитись у майбутнє,перетворює дикі хащі бур’яну на сонячні галявини, стинає оті розвалені селянські пустки, з яких витягнуто всі залізні засуви і рушти, і всю цеглу,де залишено тільки родинні фото на стінах і дешеві образки.

Я знайшла такого косаря. Він був блаженний, сільський маргінал,  який ніколи не думав про те,  щоб доробитися і  здохнути як робоча скотина від виснаження. Тільки  такий може впоратися з сільськими бур’янами,що проросли від захланності та егоїзму. І косу для нього знайшла. Що може бути міцніше від коси, зробленої з шаблі мого діда Григорія Басараба, який воював у військах Петлюри за Україну? Така коса не зламається і через сто років. Косар зніс стіну кукурудзи, що затуляла його старенькій мамі овид, всі трави на узбіччях, всі хати-пустки,щоб ті могли нарешті вознестися на небеса і там оновитись, всю кропиву,якою заросли нічийні могили, а заразом всі штучні квіти, що  росли могилах чийних, а далі пішов зі своєю косою по селах…

По зарослій зеленим непотребом Україні, аби колись на ці сонячні луки  зміг прийти Добрий пастир. Аби було видно і церкву, і гори, і дітей з онуками. які приїхали в гості. Ну,і чи несуть люди хліб.