Українська література – найсильніша у світі, бо здатна до оновлення.І доки матиме цю здатність, доти залишатиметься такою. Світ  про це ще не знає, бо завіса між нашою словесністю і літературами світу не розірвана, а поточена міллю. Замість того, щоб популяризувати перевірених часом авторів, класику, щоб стало зрозуміло, що окрім розпіарених пігмеїв укрсучліту у нас були титани і велетні, держава соромливо приховує україноцентричність та самобутність письменників, які послуговувались діалектом. Тобто вона повинна була це зробити відразу, на зорі Незалежності, застосувавши історичний метод. Бо тільки явивши світові всю тисячолітню велич української літератури, яка творилась в жахливих умовах колонізації із забороною мови,можна розпочати діалог з іншими культурами, на чию самобутність  ніхто не посягав. І не було б тоді стільки вереску наших сусідів довкола Закону про освіту. Все це треба було проводити через люстрацію агентів КДБ , як старих, так і завербованих у 80-і, через  декомунізацію та дерусифікацію. Тоді б і не було проблем з пропагандою під час війни і олігархічні ЗМІ не були б адептами московитів. Може, навіть і до війни не дійшло б.

Окрім кількох упертюхів таких як Марк Роберт Стех ніхто не переймається відновленням справедливості. Книги з історії української культури видаються мізерними накладами і коштують дуже дорого. Я пам’ятаю. як років 20 тому вони взагалі дублювались російською. Моє покоління 80-х не було україноцентричним, бо виховувалось у дусі колоніальної меншовартості. Література вже була, але декому здавалось, що її ще треба створити. Багато письменників пройшло через Літературний інститут у Москві, і це не минулось безслідно. Російська література часів перебудови користувалась значно більшим попитом, ніж українська література 60-х.Нам  би таке,мріяли мої колеги в юності, відкриваючи для себе чорнуху чи порно російських маргіналів і мат, видрукуваний на папері. Багато скінчило пияцтвом чи просто деградувало. Зникли видавництва, часописи, книгарні. Українські книги здали в макулатуру. Так тривало десять років. Письменники, які вижили після цього, перевели свої колишні комсомольські паровози на літературний ринок. З’явився стимул для амбітних і цинічних : написати бестселер і продати його вигідно,щоб і за кордоном переклали. Але за 10 років деградувала і мовна освіта, не кажучи вже про літературну, бо ворог уже почав підготовку до нової колонізації. Тому Великий призов до літератури закінчився появою напівграмотних і не обізнаних з культурою  письмаків,яким уже не треба дивитися в бік Росії, бо її духом просякло покоління,виховане на тупих російських бойовиках та мелодрамах.

Коли Шевченко писав про правнуків поганих, він мав на увазі закони демографії. Деградують через одне або два покоління, оскільки не народились діти героїв, що загинули у війнах. Таких воєн у ХХ столітті було дві, плюс репресії і Голодомори. Вижили покірні і пристосуванці. Частина еліти врятувалась, бо емігрувала, і саме вона не дозволила українській культурі скотитись на дно.

Зараз ми маємо літературу пробивних посередньостей,або просто графоманів. Якщо вони будуть не лише працювати письменниками,а й писати,  то років через 40 утвориться якийсь гумус, на якому щось виросте путнє. А поки що не дайте вмерти мові і вивчайте український та культурний спадок,поки інші воюють на фронті.