Під вечір  Львів накрив сірий купол, з під-якого квапились висковзнути ті, хто мав святкувати Великдень в селі, і хто вже спродався.Лише під церквами звивалися  довжелезні черги до плащаниці, неодмінна ознака Страсної п’ятниці. Втомлені тихі люди верталися з роботи, занурені в передсвяткові клопоти.Дехто не спатиме вночі, щоб встигнути все зробити. Втім,тут сусіди не знають одне одного,ніхто не довідається, чи ти святкуєш, чи ні, і чи підеш з кошиком завтра до церкви.

Я пишу це, поки росте тісто на паску, яка то вдається мені,то ні, але краще їсти нв Великдень свій благословенний хліб, ніж випечений  кимось. Я їздила нині на коротку зустріч з товаришем дитинства, який кілька годин стояв на кордоні і чекав на мене на Привокзальній. Він їхав додому, до мами, в Уріж, де  на мене чекає хіба що порожня хата і кілька могил на цвинтарі. Вони б зайшлися німим криком, якби я приїхала раптом у свята, бо, коли вже немає родини, там було б нам  разом нестерпно. Але таке життя і нема на то ради. Час вимиває рід як вода береги річки, і настає момент чорної ностальгії, коли тобі страшно  їхати в рідне село.

Безтурботні лише діти і студенти, для яких свято – то не жертва, а радість.Їм не треба думати, як нагодувати родину і гостей. Не покута, а радісне очікування зустрічей і пригод. Вони ще не розуміють, що  одного разу їх покине ангел-охоронець, і довкола проростуть самі гіркі трави..

Я сіла на лавку у сквері.Ніде так не відчуваєш справжнє життя, як на Привокзальній.Тут тебе охоплює почуття солідарності  з людьми, які не прикидаються, як вірять в диво, і власне за них помер Ісус на хресті. До мене підійшов старший чоловік з двома торбами, напханими всіляким мотлохом, щоб підібрати пляшку з-під пива, яку хтось залишив. Він вилив рештки пива на землю і сказав:

• Тепер я збираю пляшки, а колись був музикантом .Жив як пан: грав по електричках і мені нераз замовляли пісні.А потім баян вкрали…

Він ще щось говорив, а потім почовгав ходою втомленої життям людини, розчинившись в оцті великого міста. Я вже потім згадала своє давнє оповідання «Потрапити в сад», про музиканта, який знає, як догодити людям,що вертаються в електричці додому. Мабуть, цей був з таких.А тепер не знає, куди закопати своє горе, в чиє серце.

А з вікна маршрутки я спостерігала за хлопчиком років дванадцяти в нових червоно-білих кросівках, який сидів просто на тротуарі під крамницею «Родинна ковбаска».Він тримав у руках бутлю з квасом, попивав з неї, а поруч стояли дві торби з покупками. Лице його було дуже бліде і змучене, але очі цікаво спостерігали за перехожими, і хлопчик щось бурмотів,розмовляв сам з собою.Дуже безпосередній і,зрештою. задоволений з життя, бо ще трохи і рідні двері відгородять його від цього  галасливого світу.Я все чекала, що з крамниці вийде його мама,але коли хтось відчинив двері,виявилося, що крамниця порожня. Аж тут прибігла бабуся хлопчика, в джинсах і кросівках, трохи стурбована, бо ж лишила малого на вулиці.Певно, нарешті отримала пенсію і поїхала з онуком до Львова за покупками. Вона не сварилась,що той сидить на тротуарі, тільки відхилила папір, щоб хлопчик побачив невелику паску, яку вона купила в сусідній крамничці, і їхні посмішки осяяли сутінки. Видно було, що їм добре разом.

А на Сихові почав накрапати дощ.