Усі шапки летять в бік «гнилої”  творчої інтелігенції, яка буцімто нічого не робила 28 років,не виховувала націю,була або лицемірною,або ліберальною. Єдине, що дійсно їй можна закинути, це те,що вона намагалась конкурувати з телевізором, опускалась до примітивного рівня юрби, і програла зі своїм укрсучлітом, матюками і суржиком, відкинувши від себе як ностальгійний совок,так і патріотично налаштованих російськомовних. Видима,бо публічна, її частина. Невидима й непублічна розуміла,що колоніальна і постколоніальна культура не може бути низькою. Вона повинна літати соколом, а не кривлятись папугою. Її помічали лише тоді, коли вона в розпачі казала якусь дурницю про те, що Донбас треба відділити колючим дротом. Або коли вмирала, або її вбивали. Плебеям приємно гріти руки біля кострища, на якому підсмажується невизнаний і непочутий пророк.

Я пару разів їздила на книжкові фестивалі в російськомовні міста. Місцева влада їх ігнорувала, мешканці в основному також. Я мала змогу ходити по вулицях і бачила непохитний тупий совок, готовий розтерзати за українське слово, але надто боягузливий,щоб  щось  сказати після Майдану. Я не почувала себе ображеною чи шокованою. Тут час зупинився на епосі червоних директорів. Я почувала себе нобілітованою галицькою шляхтянкою, яку захищає її рід За мною стояли  мої предки Добромильські, Савицькі, Сенкевичі й волоські бояри Басараби. Тому ніхто мене ніколи не чіпав. Шабля проти язика завше помічна. Таких як я – багато,хоча чимало нащадків славних родів проміняли шаблю на  капшук і ковбасу по два двайціть.

Жодного українського телеканалу, жодної української культурологічної передачі, напівдохлі українські часописи,вбите радіо, знищені архітектурні пам’ятки – чи посполиті  протестували,чи одзивались на розпачливий лемент «гнилої інтелігенції»? Ми не мовчали,  просто ви не слухали. А тепер, усвідомивши, як впали низько,шукаєте винних серед тих, які не були при владі, не крали, безкорисливо працювали, їздили на Схід і Південь пропагувати українську культуру, і живуть за межею бідності. Як їм тепер, уявляєте? Для кого вони сипали бісер? Отож-бо.

Тому я чудово розумію тих,хто не хоче продовжувати все це робити для зеленого силосу, хай кваситься у власному соку, хто не поїде зшивати Україну, а буде  укріплювати власні осідки й захищати власних дітей та онуків від озброєної чуми. Творити для обраних, а не для всіх,допомагати тим, хто потребує цього дійсно. Свічка не погасне в темряві ніколи.