Люди, чи то біженці, чи трудові мігранти, переселяючись до іншої країни назавжди, намагались зберегти національну та релігійну ідентичності.Вони підкорялись законам другої Батьківщини, але міцно тримались за рідну мову і звичаї.Саме тому вони виглядають більш патріотичними, ніж ті, хто залишився вдома у рабстві.Про це пише Карл-Маркус Гаус у книзі «Зникомі європейці», у розділі про албанську діаспору в Калабрії в Італії,яка створена ще у 15 ст, коли албанці  втікали від турків.Спершу турки, потім комуністичний режим зруйнували їх надію на повернення в рідні краї.У глобалізованому ХХІ століття такі поняття як нація, віра, звичаї, мова цькуються або просто вважаються застарілими, і ось уже ота зцементована століттями цитадель починає руйнуватися зсередини.Арбереші, як називають себе албанці Калабрії,з розпачем дивляться на нове покоління емігрантів, яких цікавлять лише гроші, які готові повністю асимілюватися, хоча цей тип заробітчан, здається, продукт усіх постсоціалістичних і пострадянських країн, які радісно вирвались на капіталістичну свободу.Вони теж ображені на стару діаспору, яка  не довіряє «рабам» і намагається втримати їх від проникнення у святая святих – управління ресурсами діаспори.яких назбиралось чимало за століття господарювання в Італії, головним чином, це нерухомість. Але з іншого боку, цинізм людей, що байдуже ставляться до албанської культури, не залишає старій діаспорі жодного вибору.Їхня Албанія тут і  вони захищатимуть її до останнього  подиху.Але наскільки активно може протистояти стара фізично діаспора молодим хижакам і що постане неминуче в разі неминучого програшу – можна собі уявити.Дешеві атракціони для туристів у кращому випадку. Я не вірю, що розвиток туризму сприяє пробудженню патріотизму в тих, хто надає ці послуги.Звичаї, кухня, історія – це все можна продати.Навіть особливості рідкісної релігійної конфесії.Але за бортом залишаться мова, родова пам’ять,тобто скарби душі, які не відновлюються і підтримка яких є начебто обов’язком країни походження, але в посткомуністичних державах вони,здебільшого, не в тренді, якщо влада почуває себе сателітом колишньої Імперії. Албанською мовою в  італійській провінції  розмовляють, але мало хто нею вже пише і читає, хоча влада дозволяє відкривати албанські школи.Діти, чиї матері подались на заробітки, бо тут немає роботи, обирають італійську.Це дуже погано, бо саме материнська мова закріплює в свідомості людини поняття «рідної мови». Масове заробітчанство, вважає автор книги, стало однією з причин вимирання мов малих народів. Тим часом дослідники в різних країнах пишуть дисертації з історії мови арберешів, збирають усе, що вилучене з мовного обігу, для того, як зауважує автор книги, щоб здати її в архів мертвих мов.

А відтак зазирати у майбутнє страшно. Але необхідно,   інакше усіх нас поглине рабство, якому опиратися не буде сили, бо зникне точка опори.

Говоріть своєю мовою, арбереші!

Говоріть нею вдома, надворі, на базарі,

Ви не забуватимете свою мову,

Якщо навчите говорити нею інших.

Нехай не настане той день,

Коли ви зламаєтеся.

( вірш «Албанська мова» Кармеля Кандреви)