МоЇ батьки були вчителями в радянській школі, але зуміли прищепити мені  відразу до комуністичної  ідеології у досить нестандартний спосіб.І назавжди.Я б назвала цей спосіб – десакралізацією.Малою я читала все, що потраплялр під руку і мене тягнуло  на подвиги.Виходила така серія «Юні герої» щось на кшталт тієї міфології, яку видавало ще недавно в-во «Грані-Т»про дитинство великих.Мені запропонували взяти в цьому проекті участь і я дуже сміялась, згадавши «Юних героїв». За написання книжки обіцяли аж 2000 гривень.Але чимало моїх колег погодилось.Не за гроші,а щоб вчергове сяйнути під куполом укрсучліту.Аби книжка, як каже Сашко Бойченко.Збірка про війну – всі побігли писати.Збірка про алкоголіків – чом би й ні.Але я не про це.

Коли мене прийняли в піонери, я стала на мить жертвою комуністичної пропаганди.Я уявляла, як з цим галстуком я пускаю під укіс ворожі ешелони чи несу через хащі інформацію партизанам.Я прибігла додому, чекаючи, що мене привітають рідні: я ж присяглася щойно віддати життя за Батьківщину.Бабця тільки тяжко зітхнула, а мама люто на мене блимнула і відвернулась. І я раптом відчула, що можна й не віддавати своє життя незрозуміло за що.І мені стало легко-легко.Я носила галстук у школі як хустку на шиї, тим більше, що він був шовковий.А мама все частіше почала купувати книжки на українську тематику чи українською мовою, хоч нас було троє доньок і жили ми дуже бідно. Івана Величковського,Григорія Сковороду, Літопис Самовидця, Енеїду Вергілія…Відтоді в моєму житті не залишилося місця для пафосу.

Так само як до хустки я ставилась до російської  мови, доки вона не почала мене душити в Києві,куди я поїхала вчитися.Я ніколи не сприймала російської культури як великої, навпаки, вона виглядає дуже депресивною і негуманною.Я ніколи не переходила на російську мову в Україні.І ніхто ніколи  мене не образив за це.Навіть у Криму.Бо люди відчувають, коли ти маєш почуття національної гідності.Я знала вельми патріотичних українських хлопців, які одружувалися  як не з росіянками, то зі зросійщеними і потім їхні діти розмовляли російською.Дехто з тих дітей тепер прозріває, і надолужує прогаяне. Я їх поважаю,бо вони  – справжні громадяни України, і це не кон»юнктура.

Здавалося б, письменники мали б битися як леви за українське слово.Хто ж як не вони.Але вони мріють під час війни перекладатись в Росії, пишуть для російськомовного глянцю.Мабуть, іншого способу заробити грошей вони не знають.Те саме, що втекти від мобілізації на заробітки в Росію.Чимало з них розмовляють вдома російською.І звичайно, те,що вони називають мовною толерантністю, насправді  є мовним колабораціонізмом.Війна  має рамки, за які не можна виходити навіть мистецтву.Письменник, який дає інтерв»ю мовою окупанта на радіо чи телебаченні, просто не має виправдання. А виправдання одне: бо не всі зрозуміють.Це означає, що у нього колоніальне мислення, бо ж можливість публікації чи виступу  українською мовою у нього дуже велика.Хоча треба іноді за це і повоювати, і поскандалити. І знати, що тебе більше не покличуть.Просто для них це як піонерський галстук на шиї, який вони забули зняти, хоч уже виросли.