У квітні 1915 року двадцятьма артилерійськими снарядами був дощенту зруйнований замок родини Мнішків у Ляшках Мурованих поблизу Добромиля.Так «помстились» російські вояки за одну з найблискучіших політичних авантюр 17 століття: появу Лжедмитрія І і Лжедмитрія ІІ в царстві Московському. Саме тут, згідно переказів, стоячи на колінах, так званий царевич Дмитрій, син Івана Грозного, просив руки 16 –річної доньки сандомирського воєводи Маріанни.Можливо, у Лицарському залі, чи не єдиному на теренах Східної Європи. У 18-му столітті паркет з цього залу перевезли до Кракова. Під час Першої світової в бойових діях російської армії брала участь так звана «Дика дивізія», тобто Кавказька Туземна кінна наймана дивізія. Ніде так не гвалтували жінок, як в околицях Ляшок Мурованих, донині серед місцевих мешканців зустрічаються хлопці та дівчата кавказької зовнішності.

Натомість в історії Самбора зовсім мало уваги приділено московським походам обох Лжедмитріїв і особі Маріанни Мнішек. Коли у 1913 році російський дослідник Смутної доби отець-єзуїт Павло Пірлінг прибув до Самбора у пошуках архівних матеріалів, його вельми здивувало, що тутешні обивателі нічого не знають про Мнішків, які жили в королівському замку в їхньому місті. Цьому є два пояснення. Перше – суспільству тривалий час нав’язувалась думка, що похід Лжедмитріів на Москву маргінальна авантюра, за яку має бути соромно нащадкам, а друге – українці не вважають російсько-польський конфлікт частиною власної історії.А даремно, бо участь у походах Лжедмитрія брали громадяни Речі Посполитої, а деякі з них, такі як магнати Вишневецькі, гетьман Роман Ружинський та отаман Іван Заруцький, етнічні українці, були ключовими фігурами в цих операціях, та й найактивнішою збройною силою були не польські найманці, а козацтво, яке не могло жити без військових походів.

Література на цю тему – величезна, та про український фактор у ній можна прочитати лише між рядків.Минає вже 400 років з тих пір, як самбірчанка Маріанна Мнішек стала царицею московською, але її постать досі огортає безліч легенд, пліток та несправедливих обвинувачень, і що також важливо – гендерні забобони, які заважають назвати цю жінку політиком, а не маріонеткою в руках лялькарів.Хоча вона встигла побути й маріонеткою, і жертвою.

Виховати шляхтянку

«Дитям бернардинів» називав Маріанну Мнішек отець Пірлінг, натякаючи, що самбірські бернардинці користувалися великою довірою в четвертої дочки воєводи. Вона навіть встигла надіслати з Москви срібні свічники в дарунок костелу.Однак, не варто перебільшувати релігійний вплив на виховання юної шляхтянки.Маріанна не готувала себе до монастирського життя і брала від навчань святих отців лише те, що могло знадобитись їй у світському житті: вміння гідно нести як корону, так і мученицький вінець, поводитись з людьми так, як ті хочуть, щоб з ними поводились, берегти свою репутацію, дотримуватись обряду доки це можливо.Але життя, звичайно, внесло свої корективи, проте навіть тоді вона не впадала у егоїзм.Ми судимо про цю жінку з текстів про неї, а не з її текстів, не з її вчинків.Хоча лише факти можуть розповісти правду про неї. Про те, як з батькової дитини й дитини бернардинців вона виросла в самостійного гравця на політичній арені, правда, лише тоді, коли опинилась над прірвою, коли вже не відрізняєш тріумфу від трагедії.Зрештою, без її на те згоди ніхто б не зробив з нею те, що з нею зробили.

Від самого початку політичної кар’єри перед Маріанною ставилось надзавдання – забезпечити безперешкодне проникнення католицизму за залізну завісу Московії. Папський престол, а ще більше його посланці жили за правилами Західної Європи, в умовах менш-більш толерантних щодо релігії, після Реформації. Зміна конфесії серед великої шляхти була не рідкістю, усе залежало від політики та особистої вигоди. Єзуїтам слід було ставитись до Московії як до Китаю, щоб досягти бодай часткового успіху. Бо в цій величезній північній крахні влада була частиною православної церкви, а церква – частиною влади і будь-яка релігійна толеранція вважалась неприйнятною, а порушення обряду – фатальною помилкою. Інші християнські конфесії проголошувались єретичними. Маріанна і Лжедмитрій при одруженні й коронації перебували під пильним наглядом і найменше порушення ними ритуалу вважалось святотатством.Обіцянки не переходити навіть формально в православну віру Маріанна дотримала до кінця. І тоді, коли біля неї не залишилось жодного католицького священика.

Нікому не спадало на думку канонізувати московську царицю за її мучеництво.Її навіть не вдалось ідеалізувати.Вона так і залишилась в зоні історичних сутінків, не належачи ні своїй батьківщині, ні своєму царству.Подібна невизначеність зіграла фатальну роль для майбутньої пам’яті.

Родину Мнішків при всьому її багатстві не можна було назвати магнатською з огляду на її досить погану репутацію. Мнішки були дипломатами, інтриганами, але не воїнами, й відверто зневажались такими моральними авторитетами як канцлер Ян Замойський, який висловився про московську операцію ще на самому її початку як про «комедію Теренція і Плавта». Замолоду брати Мнішки, Юрій та Миколай, постачали овдовілому королю Зигмунту Августу панянок, викрадаючи навіть з кляшторів, а також всіляких ворожбитів та знахарів, при цьому активно спустошували королівську скарбницю.Після смерті короля їм вдалося уникнути розправи, очевидно, не без шантажування ними королівської родини. Юрій Мнішек став батьком, оселився у Самборі, наглядаючи за королівським замком, і провадив розкішне життя, про що свідчать описи замку в Ляшках Мурованих, що були віном його дружини Ядвіги Тарло і, властиво, самого замку в Самборі.Всі історики вважають його жадібним до грошей, але хто з багатіїв не був до них байдужим.Тоді не вважалось гріхом те, що ми нині називаємо рейдерством: напасти на сусіда і відібрати в нього добро. Юрій Мнішек вигідно видав доньку Урсулу за князя Костянтина Вишневецького і уклав угоду з Лжедмитрієм І: той візьме шлюб з Маріанною, коли стане московським царем, а він допоможе йому ним стати.Воєвода сандомирський звик бути впливовою особою і чіпко вхопився за цю можливість.А щодо самої Маріанни, то яка шістнадцятирічна дівчина не хоче стати королевою?Вона щиро була віддана родині, яка дала їй змогу мати все, що душа забажає, і, як здавалось спершу, зуміє справитись зі своєю роллю – керувати підданими великої сусідньої християнської держави разом з чоловіком. Для Московії вона стала першою царицею-іноземкою, і навіть за короткий час їй вдалося змінити уявлення про роль жінки в історії.

Початок політичної кар’єри

В усі часи жінка робить починає кар’єру за підтримки чоловіків, щоб згодом самій керувати ними.Вершина кар’єри – стати главою держави де факто, або де юре.Така нагода трапляється нечасто, керують державою зазвичай чоловіки.Навіть єгипетська жінка-фараон Хатшепсут змушена була вдягати накладну бороду, сідаючи на трон. Маріанна Мнішек вдягає гусарський костюм, щоб пробратись в Калугу до Лжедмитрія ІІ, куди той втік із Тушино.Так чинять жінки, яких чоловіки вже не здатні захистити.Їздити на коні, навіть битись на шаблях шляхтянки вміли, бо поки воюють чоловіки, на їхнє добро можуть напасти татари чи сусіди, або навіть «дорога родина». У московитянок такого не траплялось: вони були достатньо захищені від зовнішніх загроз і їхня кар’єра звичайно закінчувалась в монастирі, якщо чоловіки гинули, чи хотіли їх позбутись.

Спершу ми бачимо Маріанну слухняною дочкою і підданою короля. Після умовного вінчання у Кракові, де роль нареченого виконував боярин Афанасій Власьєв, московська цариця падає навколішки перед польським монархом, засвідчуючи йому повагу і вдячність, бо без його підтримки Лжедмитрій не здобув би кремлівський трон.Ця зворушлива сцена – вдалий хід, очевидно, придуманий батьком, таїть в собі загрозу майбутнього невизнання царського маєстату Маріанни, коли виникне ідея поставити на московський престол неповнолітнього сина Зигмунта ІІІ – Владислава.А поки що Маріанна після тривалого листування батька з її чоловіком – царем вирушає до Москви. Як тільки вона перетинає кордон, кожен її крок розцінюється або на користь, або на шкоду її становищу. Проблеми віри доповнюються проблемами звичаю. Що й казати, звичаї Московські разюче відрізняються від звичаїв, яких дотримувалася шляхта Речі Посполитої.Короновані особи в Західній Європі не уподібнені до божества.Придворних Зигмунта ІІІ дивує відмова Власьєва доторкнутися до руки Маріанни, сісти за стіл в присутності короля, не кажучи вже про танці. Але поляків приємно вражає щедрість московитів, дарунки царя нареченій.Все це можна знайти в книзі Миколи Костомарова про Велику Смуту: описи подарунків, бенкетів, деталі побуту. Ще до поїздки Маріанна думає про те, як вона завойовуватиме довіру в підданих, ошляхетнюватиме їхні звичаї, йтиме на компроміси.Сучасники відзначають її комунікабельність, привітність, життєрадісність, здатність до співчуття. Якби не змова Шуйських, різниця в ментальності й звичаях з часом зменшилася б. Лжедмитрій І, ким би він не був настпавді, бо його походження досі залишається загадкою, був непоганим монархом.Його недовге царювання було правлінням освіченого монарха-європейця. Воістину, принцами народжуються, а королями стають. На тлі Бориса Годунова новий цар виглядав його цілковитою протилежністю. Політичні погляди Лжедмитрія увібрали в себе багатий європейський досвід, а також власний досвід його спілкування з різними суспільними станами. Цей молодий чоловік не надто потребував радників і не встиг до кінця зрозуміти,що московське боярство не зацікавлене в праці на благо держави, а керується винятково корпоративними інтересами.Йому слід було боятися і працювати на випередження змови, на що весь час вказували його прихильники серед прогресивної частини бояр, що прагнули змін.І москвичі були на його боці, вважаючи його легітимним царем, адже матір Дмитрія, цариця Марфа упізнала в ньому сина.

Сама Маріанна, тепер Марія Юріївна, вінчана на царство цариця московська, була приємно вражена сердечністю свекрухи, і це пом’якшило перші дні її перебування в незнайомій Москві. Вона розуміла, що оточуючі ставляться до неї як до чужинки та ще й католички, і жодний статус не врятує її, якщо вона з погордою ставитиметься до інших звичаїв. Але вона просто не знала багатьох звичаїв і табу цього народу. Московити не вживали, наприклад, телятини, а поява виделок в руках царя й цариці викликаласправжню паніку, хоча в Західній Європі виделка була відома ще з 12 століття.Цей інструмент піддані сприйняли як щось на кшталт чортячих вил. Марина й Лжедмитрій привезли з собою лікарські трави і зналися на них.І навіть трави сприймали як щось чаклунське.Так само нові цар і цариця ігнорували бані.Ніде правди діти, Європа не милася у ті часи, доки німці не перейняли в росіян звичай влаштовувати лазні. Марина та її дами не носили російської одежі, та й сам цар охоче перевдягався у костюм гусара.Найбільші нарікання викликало вінчання у четвер, яке чомусь не можна було проводити у цей день.Усі ці дрібниці стали предметом маніпулювання масовою свідомістю. Бракувало лише приводу, щоб вони спрацювали проти вінценосної пари.

Державний переворот трапився дуже швидко.Збереглись детальні описи цього моторошного дійства. Лжедмитрій прокинувся серед ночі від шуму, вийшов зі спальні і вже не повернувся. Цариці Марії Юріївні довелося вперше в житті реагувати на смертельну небезпеку.Їй вдалося втекти в покої придворних дам і згодом її взяли під охорону бояри.А Лжедмитрій загинув при спробі втечі.Що цікаво, народ піднявся, щоб боронити свого царя, почувши про напад на нього, але по дорозі до Кремля ці добрі люди довідались, що царя треба вбивати, і за кілька годин Москва спалахнула ненавистю проти чоловіка, який не встиг нікому зробити зла, і навіть прощав ворогів. А потім у травні вдарив такий мороз, що мертвого, розтерзаного царя звинуватили в чаклунстві, і щоб позбутись лиха, спалили тіло і попелом вистрелили з гармати.

Цариця у вигнанні

Здавалося б, на цьому завершилася політична кар’єра самбірчанки Маріанни.Тепер їй слід було повернутися на батьківщину. Можливо, у перші дні після державного перевороту, в стані стресу вона б радо погодилася на це, але разом з батьком та почтом її вивезли з Москви в Ярославль й тримали під охороною. Та як би не складалися обставини далі, її основним месиджем світові було: Я – МАРІАННА, ЦАРИЦЯ МОСКОВСЬКА. Його вислуховували по-різному: хто зі співчуттям, хто з поблажливістю, як слухають дитячий лепет, хто з подивом, а хто з ненавистю. Якби вона була справді потрібна й існувала ймовірність повернення престолу, то її б усунули фізично.Утім, Василій Шуйський, який став наступним царем, не наважився позбутися ні цариці-польки, ні польських вельмож, і давав їм досить пристойне утримання.Були повернуті подарунки Лжедмитрія, але найбільше шкодувала Маріанна за арапченям, яке дуже любила, і яке зустріло її в того щасливого дня в золотій кареті, яка мала привезти майбутню царицю в Кремль. За свідченнями очевидців у ті смутні часи невизначеності цариця намагалась поводитись згідно свого високого становища.Вона налагодила життя двору в екзилі, зверталась по допомогу зовні, писала листи монархам, дотримувалась релігійних обрядів, знайомих з дитинства.На Великдень молоді поляки пригощали мешканців Ярославля позолоченими марципанами, на що ті говорили: «Напевно, у вас дуже багата країна, раз ви їсте хліб із золотом».

Вигнанці намагались не конфліктувати з владою, не провокувати її на радикальні дії, але ніколи втрачали гідності.Саме існування царициного двору в провінційному Ярославлі було нагодою для кращого знайомства московитів і поляків,відбувався міжкультурний обмін, зникала напруга, наступала екзистенційна втома.

Пік політичної активності

Автор біографічної книги про Марину Мнішек, що побачила світ 2006 року, В. Козляков робить сенсаційне припущення: парадний портрет Лжедмитрія І, який зараз знаходиться в Історичному музеї в Москві, насправді портрет Лжедмитрія ІІ.На це вказують фон – табір під Тушино, а також відсутність бородавки на обличчі.Для автора книги подібна плутанина – ознака того, що зовні обидва претенденти на московський престол були схожі, хоча більшість тих, хто бачили Лжедмитріів, це заперечують. Проте цілком можливо, йдеться про несхожість манер, поводження. Лжедмитрій номер два не мав того аристократизму й маєстату, що його попередник, значно йому програвав у всьому. Його не можна було назвати джентльменом. До того ж ходили чутки, ніби він з євреїв- вихрестів. При зустрічі з ним в Тушинському таборі Марина не могла стримати розчарування.Але становище зобов’язувало її погодитись на те, щоб залишитись і разом з ним повернутись у Кремль. На цьому наполягав і батько, який підтримав авантюриста, що видавав себе за його зятя.Зрештою, для політики обличчя це несуттєво. Відраза й розчарування Марини змусили її домовитись, що вона не житиме з цим чоловіком, доки той не заведе її в Кремль. Правда, вона взяла з ним повторний шлюб і в Тушині, що було дивно і переконало оточуючих, що цей Лжедмитрій не той, за кого себе видає. То була політична помилка, і водночас ознака того, що Марина не хотіла бути маріонеткою.

Лжедмитрій ІІ своїм військовим перемогам завдячував виключно таланту гетьмана, українського князя Романа Ружинського (1575 – 1610), який розбив під Болховом 170- тисячне військо Василія Шуйського, хоча його військо було наполовину менше. Однак, після того, як Зигмунт ІІІ сам вирушив на Москву, потреба в послугах самозванця відпала.Оповідали, буцімто останній був проектом матері Марини – Ядвіги Тарло. Вона намовила незнайомого чоловіка взяти на себе роль самозванця, коли той приїхав до Самбора. Батько поїхав тим часом до Польщі, залишивши Марину саму, і навіть не писав їй листів. Як тільки Маріанна звільняється від батьківської опіки, вона починає діяти на власний розсуд. Вона пише листи батьку, королю і папі про допомогу, суть якої полягає в підтримці Лжедмитрія і визнанні її царицею московською.Утім, в Польші її вже давно не сприймають як царицю, особливо, сам Зигмунт ІІІ, який хоче посадити на московський престіл королевича Владислава. Марину Мнішек викреслено з великої політики саме тоді, коли вона активізує свою політичну діяльність.

Над прірвою

Самозванець опиняється у вкрай важкому становищі.З одного боку війська Зигмунта ІІІ, на чий бік переходять вояки Ружинського, і сам гетьман дедалі гірше ставиться до Лжедмитрія, з іншого – московські війська.Піднімається народне ополчення під проводом князя Пожарського, який люто ненавидить Марину і Самозванця, і прагне покласти край хаосу в країні. Щоб уникнути розправи, Лжедмитрій таємно тікає до Калуги.Марина залишається зовсім без захисту. Вона опиняється перед вибором: віддатись на ласку Зигмунта, чого прагне її родина, або приєднатись до Лжедмитрія в Калузі. За два роки спілкування з ним вона стала небайдужою до цього чоловіка, який розмовляв з нею рідною мовою і ставився до неї з ніжністюта повагою, жодного разу за два роки не порушивши угоди. І Марина приймає рішення.Вона перевдягається в гусарський мундир і зі служницею й двома слугами тікає з Тушино. Межа перейдена.І тут йдеться не лише про любовні почуття, а й про почуття відповідальності перед власним статусом. Ця жінка ніколи нікого не зраджувала, а її зрадили всі. В Калузі Марина бере шлюб знову і стає дружиною Лєедмитрія ІІ де факто. 11 грудня 1610 року на полюванні Лжедмитрія підступно вбиває татарин Петро Урусов. Марина народжує сина Івана, правда, вже після смерті чоловіка, і стає знову небезпечною. Ситуація стає дедалі напруженішою. Єдиний, на кого вони може опертися – отаман донських козаків Іван Заруцький, родом з-під Тернополя. Семирічним хлопчиком він потрапляє в турецький полон, а згодом втікає на Дон, до козаків. Це він приводить 5 тисяч козаків до Калуги, і залишається з Мариною після смерті самозванця. Дитину було охрещено за православним обрядом, так захотіла сама цариця, для якої політика стала важливішою, ніж віра батьків.

Після поразки під Переяславлем-Заліським від війська Пожарського армія Заруцького відступає за Волгу, до Астрахані, а потім ще далі. Заруцькому не вдалося знайти підтримки, врешті його схопили прибічники нового царя Романова, відвезли до Коломни й посадили на палю. Дитя, якому не було ще й трьох років, повісили.Хлопчик довго мучився, перш ніж помер,бо зашморг був не досить тугий. А Марину посадили в круглу Коломенську вежу, де вона пробула недовго, померла, за одними свідченнями, від « жалю і туги», за іншими – її втопили у ополонці. Перед смертю вона прокляла рід Романових, пообіцявши, що ніхто з царів не помре власною смертю.

Козляков розповідає, як приїхавши до Коломни, запитав місцевих хлопчаків: «Хто така Марина Мнішек?» І вельми здивувався, коли ті відповіли : «Українська цариця».

Минулого року я побувала в Москві, в Історичному музеї, в тому залі, що присвячений подіям, учасницею яких була Марина Мнішек,бачила портрети її, і одного з Лжедмитріїв, картини з зображенням заручин у Кракові й вінчання у Москві, вивезені з України. Російська культурна еліта вважає Марину Мнішек значною постаттю вітчизняної історії і ставиться до неї з повагою. Тільки неосвічена чернь і досі готова нищити все, на що тільки вкаже палець політичного ворохобника й підбурювача, обливати брудом як сучасників, так і попередників. А нам варто нарешті знайти гідне місце в українській історії для галицької Марії Стюарт.