За рік до аварії на ЧАЕС мою школу в Стещині закрили і я поїхала додому на Львівщину.Те вимираюче село було за 30 км від Чорнобиля. Можна було йти вздовж високовольтної лінії і прийти просто до АЕС.Якби я залишилася працювати в сусідньому селі Радинка, то і цю школу б закрили. Всі, хто міг, тоді виїхав.

Київське Полісся – це біла від піску земля і безконечні соснові ліси.Колись ці землі входили до складу Речі Посполитої, але пам’ять про це цілковито стерта.Іванків, Овруч,Хабне ( Поліське) – у вісімдесяті не було вже  ні замків, ні фортець, ні костелів, ні синагог.Люди залишились без історії, з культом Дня перемоги  і мовчанням Голодомору. Тепер на них впала зірка Полин. Моїх учнів розкидала доля по світу.Найстаршим було тоді 16 років.Я сама була не набагато тоді старша. У Києві залишились всі мої друзі й однокурсники. Деякі саме повиходили заміж і, налякані,робили аборти, щоб не народити калік.

Галичину ця паніка не торкнулась, хоч серед ліквідаторів було повно наших хлопців.Як свого часу в Афганістані.Як зараз на війні.Пори різницю у історії, попри ментальність,попри різні конфесії…

У сільських хатах Полісся висіли образи, але дітей не хрестили, молодих не вінчали,померлих не заносили до храму.Бо не було храмів.У цілому районі.Але був Голодомор, сховані в лісі цвинтарі з почорнілими трухлявими хрестами.Це – страшно.

Та ще страшніше бачити повільну смерть. Якщо аварія на атомній станції – це катастрофа, яка перевернула свідомість всього людства, і її можна було уникнути, і покликати на допомогу, то  повільна смерть карпатських лісів і бурштинова лихоманка на Волині  звідси не помітні і є внутрішньою справою українців. Громаді не зупинити цей руйнівний бізнес, який приносить швидші прибутки,ніж рекреаційний.Замість одного, шалено дорогого Буковелю ми мали б сотні, якби держава, зважаючи на параліч права в Україні, послала на боротьбу з вирубувачами лісів Національну гвардію і безпілотники.До тих, хто кличе Путіна, відправляючи деревину в Європу. А якби по кілька разів на день показували по телевізору відео лисих гір і галичан, що ніколи не бачили рідної землі з висоти пташиного польоту,і за вкрадене здоров’я своїх дітей та онуків ставлять собі на подвір’ї мармурові фонтани, а церкви вкривають позолоченою бляхою…

Мені здається, що в такий день, як сьогодні, треба згадувати не лише про «третину» отруєної землі, а й бити на сполох про порятунок решти українських земель.Нема ні сили, ні волі прогнати окупанта з Криму та Донбасу, де так само знищується екосистема, то треба негайно зупиняти свавілля нелюдів із сокирами, бо ще трохи – і вони почнуть відбирати в селян землю і торгувати нею, а далі й самими людьми. А далі… А далі вже не буде нічого. Буде ментальний Чорнобиль: генетично вироджений.