Не так стара, як спрацьована , жінка марить клаптиком власної землі. Збирає,випрохує насіння,загортає його у вузлики: огірочки,квасолька, яблучні зернятка,чорнобривці… Землі вона не отримає. Вона так і залишиться Фата Морганою. Один з найсильніших епізодів в українській літературі від геніального Михайла Коцюбинського.

Насіння є,але нема землі,щоб ним її засіяти. «Візьми, мати, піску в жменю,посій його на каменю. А як той пісок зійде, тоді твій син з війни прийде». В цьому – вся Україна. В насінні, яке не може зійти століттями і перетворити нашу землю у квітучий край. В тисячах і тисячах молодих, які загинули, не продовживши свого роду. Не про Покров зараз треба говорити,бо соромно, а про те, що дали себе проковтнути Левіафану і все,на що зараз здатні,це молитися і проклинати в його темній смердючій утробі. Мали все для того, щоб перемогти зло і запанувати на своїй землі: інтелект, доброту,  працьовитість, таланти, відвагу, але не зуміли впоратись із хмарами, які нависли над нами. І досі не вихолонув розпачливий  крик Нечуя-Левицького.

Осінь. Холод. Темрява. »І куди ж його, куди ж його проти ночі?» – шепоче  пересохлими устами Степан Васильченко.

Але вам видається українська література депресивною,сільською. Куди краще генномодифікований комерційний продукт. Тому без алегорій – частина суспільства поринула в глибоку депресію, а інша перебуває у отупінні. А ще інша,безнадійно відстала від сучасного  тренду, збирає у вузлик зернятка до зернятка, як і сто-двісті років тому, в крихітні вузлики зі старого ганчір’я, а раптом матиме свій простір, щоб все це посадити.

«На вулиці скрипка грає» . Душа рветься на бал сатани, щоб забути  всю цю ницість,підлоту і зраду. Нікому ті вузлики з насінням чорнобривців і кропу не потрібні. Викинь, кажуть. Купиш у крамниці, як прийде час. І не насіння, а все готове, вирощене на чужому грунті, поки твоя рідна земля вкривається попелом спалених трав, лісів і соловейків. І неприкаяні душі, закопаних у ярах і балках, шукають людського тепла.