Я рада, що нарешті українське суспільство почало перейматися станом державної мови, а не тим, як з’ясовують між собою стосунки сильні світа сього. Що нарешті починають розкривати потаємні наміри внутрішнього ворога, і розуміти, наскільки він живучий. Не без зловтіхи я спостерігаю, як «спалюються» непрофесіонали структури, яка в мовному питанні уявила себе вищою, ніж Академія наук України. Люди де юре і де факто одіозного українофоба Табачника, самі не володіючи мовою, найнявши укладати тестові завдання російських філологів, тепер звинувачують у власному провалі найбеззахисніших – дітей. І не менш беззахисних – вчителів, яких зробили рабами бюрократичної системи освіти і втягнули в шалену корупцію. Цим рабам можна не виплачувати зарплату, змушувати їх їздити на анти-майдани, бо вони ледь можуть прогодувати свої родини і не можуть зважитись на протест, позаяк самі не без гріха: батькам не надто приємно відчувати себе дійними коровами школи. І ненависть першою падає на стрілочників.
Міністерство освіти вдає з себе лібералів, пихато і зверхньо ставиться до громадської думки, і в мені уперто засіла підозра, що нині освітою України керує не пан міністр Квіт, а пан Лікарчук, який почувається зараз настільки впевнено, наче є кумом Путіна, особою священною та недоторканою. Хоча це просто через те, що у нас усі чиновники неосудні, як і генерали.
У таких умовах діти складали ЗНО з української мови та літератури. Недолугі тести, які зараз намагаються пройти письменники, журналісти, викладачі, викликають у них стан безмежного подиву і навіть комплекс меншовартості. А що вже казати про дітей, яких дресирували складати ЗНО, але не вчили української мови? Багато цих дітей розмовляють на перервах російською мовою, тобто тим гібридом, який вони вважають російською мовою, вдома – також, не читають українських книжок, по телевізору чують русизми, кальки і мат, навіть біг-борди і ті з помилками.У книгарнях українських книг майже нема, видавництвам глибоко начхати на помилки у текстах, головне,щоб розпіарити чергову мильну бульбашку, перш ніж вона лусне. Перекладачі тихцем перекладають з російських перекладів, а не з мови оригіналу. Лінощі і безвідповідальність перед найбільшим духовним багатством народу – його мовою – це грізний внутрішній ворог. Через нього вже пролилось чимало крові, але і це не надто допомогло. І якщо настане нарешті довгоочікуваний мир у державі, внутрішній ворог нікуди не дінеться. Можливо, зараз розорюють поле в цьому хаосі, щоб посіяти насіння нової Московії, спершу ліберальної і толерантної, а там – знову як завжди. Із зовнішнім ворогом ми готові битися,а з внутрішнім – миритися, чи як?
Хто краще знає мову: той, хто нею користується в усіх сферах життя, чи той, хто каже» яка різниця?» І вважає це виявом інтелігентності і вихованості? Пам’ятаймо, що найкраща стіна проти російського агресора – це мовна стіна, а не бетонні блоки.
У нас в країні панує мовний безлад, ще й тому,що не існує Правопису, обов’язкового для всіх. У 90-х роках починали створювати новий, але тепер за нього нічого не чути. А це мовна Конституція України. Як редактор я мала справу з автором, який вважав, що у нього є власний правопис, як хоче, так і пише, і ніхто йому не сміє вказувати на русизми і кальки у авторській мові. Видавництва теж собі обрали власні правила граматики і орфографії. І хтось дуже хоче, щоб у нас не було узаконеного правопису, бо так легше і абітурієнтів ошукати, і не знати української мови, і продовжувати русифікацію.
Війна дає змогу захищати таке явище , як «російськомовні патріоти». Це їхня справа, якою мовою вони користуються на фронті, але в публічному просторі вони зобов’язані підтримувати державну мову. Якщо вони не готові до цього, то що вони тоді захищають? Яку Україну? Чи не плекають вони у собі внутрішнього ворога української мови?