Десь ходить собі по снігах Григорій Сковорода, розмовляючи з небом.Зашпори йому в руки заходять, він хукає на них, протоптує стежку в снігу і думає: сліди, то теж письмена.Він прислухається до залпів  гармат, які то ближче,то далі, і не збирається вмирати, бо в такий мороз земля тверда, важко копати могилу. І треба рухатися, бо без руху і він, і вся Україна, і всі посполиті замерзнуть до самого серця.

Дивний цей чоловік обрав собі за вчителів Діогена й Сократа, народившись не в тій країні, де взимку таки зимно, і мусиш шукати собі прихистку, проситися на ніч до крайньої хати.Щось гнало його в дорогу, ну є такі люди,що ніде не можуть зачепитись, охоплені незбагненною тугою.Вона у їхніх очах, а на устах посмішка.Я колись стріла на вокзалі діда, який був такий старий,що навіть міліція його не чіпала.Їздив собі у потягах зі сходу на захід, з півдня на південь, й іншим не міг бути. Носив у собі книгу, яку нікому  було записати, окрім його зболеного серця. І Сковорода іншим не міг бути. Взимку лишав сліди на снігу, а влітку – на серці.

Таким був і Зоріан Доленга-Ходаковський, бідний шляхтич, що сходив пішо Україну та Білорусь, записуючи від людей пісні та казки, і воно все дивом збереглося, хоча й досі більша частина чекає публікації.Уже 200 років.Але кому потрібні ті пісні обшарпаного бурлаки,   мав кафедру у корчмі чи на стерні.

Філософія  Сковороди  проста: май сумління в серці,чисте як шкло, і будеш щасливий, і ніколи не боятимешся смерті.І тримайся таких самих, як ти.Не може вовк бути приятелем оленю, а лев ягняті. Не може людина бути стовпом чи гвинтиком машини, коли їй судилося стати посланцем Софії, захисником Віри та Надії.

Він був не зовсім людиною, бо відмежувався від власності, і загартував собі плоть.  І не став нікому тягарем.Тому буде ходити Україною вічно, по снігах білих і снігах кривавих, приносячи в чиюсь хатину надвечір мудрість, що допомагає пережити ніч. Може, й не одну, чи одну, але  таку довгу і страшну, як лютневі ночі 2014 року. Як ті донецькі та луганські ночі, коли кожної миті у дім, вибивши двері, може увірватись смерть. Як ті ночі в окопах, коли дрова закінчились, і волосся примерзає до спальника. І доводиться палити книги,щоб зігрітись. І добрі, й такі собі, і навіть святі.Адже справжні книги мали би оселитись у серці, щоб промовляти до інших сердець, наповнювати ті порожні соти медом.

Он і хата.Та ні –пустка край села, вихолола і з проваленим дахом, з вибитими шибками, розграбована сусідами і мишами.Покинута, порожня шкаралупа равлика,що тягнув її на собі до смерті. Пізно.Треба йти далі, писати на снігу книгу втомленими ногами.