25 років блукання пустелею.Земля обіцяна видається не такою вже й привабливою,бо ж стає зрозуміло, що  треба працювати в поті чола, а не прийти на все готове. Ностальгія за втраченим рабством і порядком, що при ньому існував, стає дедалі галасливішою. Мораль розхитана, нащадки, що народились в пустелі, не знають кому вірити, їм здається, що хтось бреше, або брешуть і провідники, і їхні батьки одночасно. Фізично народ вийшов з Єгипту, а  ментально – ні. Як будуть далі розвиватись події?Фізично повернутись до Єгипту вони не можуть, ті, що старі, а молоді просто не знають дороги. За 25 років шляхи позаростали, а інші небезпечні – там лютують банди грабіжників і мародерів.Тому краще пливти за течією,аніж взятись до нелегкої праці.

«Я родилась в Советском Союзе, – каже п’ятдесятирічна жінка з Дніпра. – Училась в советской школе.В русской, потому что других не было. »Ми  їдемо в старенькому ще радянському вагоні без кондиціонера, але у чистому полі з усіх щілин дме. І тепер провідники, незалежно від віку,чемні і не покрикують на пасажирів, бо втратять  роботу. Жінка три місяці працювала в польському ресторані,тепер повертається додому з величезними торбами. Розмовляє не російською, а страшним суржиком, але в даному випадку мовне питання я взагалі не зачіпаю. Ніби ця жінка і наша, українська, але її ностальгія за совком і за Однокласниками –непозбувна і вельми трагічна .»Там же рецепти!!!»

Я їй кажу:  « А я народилась в Україні і завжди жила в Україні.»Втім, у нас є спільна точка зору: погана влада на даний час.

Характерною для багатьох українських громадян є опінія,що то не війна за Незалежність, а  олігархи щось не поділили між собою. І туга за цінами на харчі.Вона – вселенська.Її неможливо вилікувати і полегшити.Ось чому так легко віддають в Україні голоси за гречку та олію.Почуття голоду сковзнуло на ментальний рівень.Голодомор, війна, відчай  90-х, коли вже не давали пайків,хоча були талони, далися взнаки.Чим більше людина думає про їжу, тим менше вона переймається свободою. Свобода їй непотрібна, це порожнє слово для народжених в СРСР. Тому ці люди ненавидять часом Батьківщину,яка для них ототожнюється з директором заводу, який раптом перестав виплачувати зарплату.

«Директор» – це слово вимовляють з пієтетом інші, старші пасажири.Цар і Бог гомо совєтікус. Вони згадують, як їх обшукували на прохідній, і як вони ховали цукерки в коміри пальт, з якоюсь мазохістичною тугою.Тепер дивуються, що чиновники обкрадають свій народ.Так знана «еліта»- це і є нащадки «несунів», яких обмацували вахтери на прохідній. Погано, що злодії не діляться з ними. Робота і пайок – це все,що їм потрібно від держави. Решту  можна винести. За це вони проголосують охоче.Питання в тім,скільки їх. Більше, ніж тих, хто хоче прийти в землю обіцяну. Наскільки більше, щоб не вийшло як у Криму чи на Донбасі? Втім, кожен рік їх ставатиме менше,тільки існує небезпека мутації у їх онуків, яким перекрито всі соціальні ліфти, якщо вони не належать до кланів. Як  можна вирости цивілізованою людиною у відданій совку родині, у такій самій школі з вчителями, що вчили ще батьків. Тікати деінде з цієї трясовини або чекати, поки хтось інший не віддасть життя за новий світ без корупції і продажності.Чи намагатись еволюціонувати в людину мислячу з людини споживаючої? Всупереч всьому тому,що заважає ясно бачити мету. Змиритись з тим, що народжених в СРСР вже не змінити, і всю увагу спрямувати на виховання почуття гідності у молоді. Для цього потрібні не так реформи, як висока національна  культура та ідеологічна протидія.Бо вийшовши з країни рабства можна потрапити в країну неволі з провідниками, що самі не позбулися колоніальної меншовартості.