Галина Пагутяк

    Колаборанство серед письменників не таке вже й рідкісне явище, бо цим ремеслом володіють здебільшого люди амбітні, зациклені на тому, щоб поширювати свій продукт якомога далі. Вони чудово  винюхують кон’юнктуру і вміють віртуозно одні поняття підмінювати іншими. Вони легко писали паровози про Лєніна, мир і партію,щоб тільки видати книжку віршів, йшли на компроміси з редакторами. Потім в інші часи  пропагували масову літературу, ліберальні цінності, були патріотами по суспільному виклику, закликали інших писати просто, аби легше було перекладати за кордоном. Бува й таке. Це не злочин,  просто  брак принципів, намагання вижити. Конформізм на межі з колаборацією. Але уявіть собі,  як Читати більше »

Свій учительський  шлях я починала в селі на Київському Поліссі за два роки до Чорнобильської катастрофи, яке забуло, що колись входило до Речі Посполитої. Весь культурний шар було здерто спершу російським самодержавством,а тоді більшовицьким терором. В селі не було церкви, як і у всьому районі. Не вінчали, не хрестили, не відспівували. У лісі був цвинтар з дерев’яними хрестами,бо хрести ставити було простіше. Село вимирало, наступного року школу закрили. Мовний кордон починався у в райцентрі, який раніше був штетлом, про який писав Шолом-Алейхем,а потім Кагановичами,і нарешті Поліським. Питома частка недолугої  російськоподібної мови зростала по дорозі до Києва. Моя господиня хвалилася,що вона Читати більше »

  Лише раз на рік , 1 листопада,можна побачити з автобуса увечері  галицькі цвинтарі. Ї х пізнаєш по вогнях сотень свічок. Проти ночі  там  нікого майже немає,або й зовсім нікого. Вдень біля цвинтарних брам  товпляться машини. Люди приїжджають здалеку, після роботи, похапцем  виривають бур’ян,розгрібають сухе листя, запалюють лампадки, швидко моляться і їдуть геть, аби залишити мертвих самих. Щось у тому є моторошне – в отій квапливій втечі супроти ночі,особливо,коли забредеш на чужий цвинтар,з яким нічого тебе не пов’язує. Наче мертві зараз заволають: « Чого прийшов? Тут тобі нема чого робити!» В селі нема такого,щоб хтось поставив свічку на могилі-сироті, поділився Читати більше »

  У цій церкві хрестили вінчали їх батьків,хрестили їх самих. Під цими образами,під цим куполом,перед цим престолом. Тепер з їх згоди забрали старі образи, які піп та його наближені, можливо, продадуть, замалювали давні розписи, або заліпили їх гіпсокартоном, оббили церкву вагонкою,вліпили на неї важкий позолочений купол і покрили  позолоченою бляхою. Вирубали столітні липи і розібрали кам’яний мур. Зате тепер можна стояти надворі і слухати службу надворі через гучномовець. На дорозі баюри, на зупинці сміття,по фосах порожні пляшки, на серці –пустка, яку можна заповнити марнотратними святами, родинними і церковними, телевізором. Епохою неоязичництва закінчилося повернення греко-католицької церкви в Галичину. Віра поволі вмирає Читати більше »

  Минулий мій допис проти продажу землі  визнали таким, що перебуває у філософській площині, а отже, не треба до нього ставитись серйозно. Фото чорного котика  Боніфація зібрало втричі більше лайків. Якщо я зараз скажу, що гасло «Земля і воля» зараз найактуальніше, читати точно не будуть. Але якщо  я висловлюсь більш сучасно – Глобальна війна за ресурси України – мене ніхто вже не назве відсталою. Просто скажуть, що в мене параноя. Життя-бо прекрасне:безвіз,перспективи,Париж,Відень… Насправді все це дешеві брязкальця і коралі, за які в аборигенів видурювали землю предків. А потім ті аборигени виздихали у резерваціях від європейських хвороб та вогняної води. Якщо Читати більше »

  Не так стара, як спрацьована , жінка марить клаптиком власної землі. Збирає,випрохує насіння,загортає його у вузлики: огірочки,квасолька, яблучні зернятка,чорнобривці… Землі вона не отримає. Вона так і залишиться Фата Морганою. Один з найсильніших епізодів в українській літературі від геніального Михайла Коцюбинського. Насіння є,але нема землі,щоб ним її засіяти. «Візьми, мати, піску в жменю,посій його на каменю. А як той пісок зійде, тоді твій син з війни прийде». В цьому – вся Україна. В насінні, яке не може зійти століттями і перетворити нашу землю у квітучий край. В тисячах і тисячах молодих, які загинули, не продовживши свого роду. Не про Покров Читати більше »

  У моїй родині не продавали землю ніколи .Мали її багато і дітей також багато. Часом дарували біднішим родичам чи навіть сусідам клапоть. Моя прапрабаба Страшівська подарувала землю під цвинтар,на якому й спочила сама. Моя мама віддала теж дві ділянки, які належали нам, без жодних умов. Очевидно,торгувати землею вважали великим гріхом. І за межу билися криваво, десятиліттями гнівалися. Землю не продавали – нею присягали. Був такий звичай, коли викопували  яму – той, хто присягав, лягав у яму,клав на груди землю і так свідчив. Це все одно, що присягати на Євангелії. Найстрашніший проклін – щоб тебе земля не прийняла. Земля – Читати більше »

  Я не здивуюся, як  спогади людей, що воювали чи воюють зараз на Донбасі з московськими окупантами, визнають такими, що закликають до насильства.  Їх зараз відфутболюють більші видавництва і намагалися не пустити на  Книжковий Арсенал. До того, ж письменники-кон’юнктурники вважають, що вони потрафлять краще про  це написати. Хай  краще сидять в окопах, а ми будемо про них писати. Частина українського суспільства, навіть свідома, не хоче знати правди. На якій Луб’янці був написаний слоган  «розганяти зраду», не знаю, але точно не в Україні. Щось я надто часто це чую від тих, хто, закутавшись у картатий плед,з філіжанкою кави, мріє про Париж Читати більше »

    1.Не забути  визутися Влітку я вийшла  з лісу і ступила на польову дорогу,м’яку і теплу.Раптом подумала, що  можна йти босоніж,як у дитинстві. Як тільки торкнулася землі, то відчула  себе ланкою, яка зв’язує небо і землю. Я так і не навчилася ходити по гострій стерні чи кострубатій ріні,щоб не відчувати болю  Зліва від брами лопотіла під дощем благенька церата намету Василя Габора з його «Приватною колекцією». Наметів було мало. Людей теж. Видавцям різко збільшили плату за оренду, а у відвідувачів  бракувало грошей на книжки, які теж подорожчали. Чомусь про це ніхто не пише,але  Форум видавців у Львові себе вбиває Читати більше »