Галина Пагутяк

«Депресивна», «хуторянська», «провінційна»,»плаксива»…Одне слово,  сільська. Найбільше село ненавидять  ті, хто звідти втік і вважає  московський суржик виявом високої культури. Найбільше ненавидять українську класичну літературу ті, хто читав її лише в шкільних хрестоматіях і його знання про неї залишились на тому самому рівні. Відчуваючи,що це негарно, непатріотично,  дехто почав приміряти на класиків модерні шати,колупаючись в їх особистому житті, але більшість нав’язує  малоросійську опінію, що в нас ніколи не було  достойної літератури, і що її треба викинути  взагалі зі шкільної програми, бо вона травмує невинні дитячі душі. Я все  це чую ціле життя і не лише  від прихованих українофобів, а й від Читати більше »

Найбільше побоювання новітніх культуртрегерів, носіїв універсальної поп-культури і адептів політкоректності, аби Україна,не дай,Боже, не стала хутором. Ця думка  ще шкідливіша  ніж московська загроза,бо там можна встановити, принаймні, видимі фільтри і це все-таки фронт –ворог перед тобою. Так само у цивілізований спосіб поступово можна витіснити малоросійство з освіти і культури. Але як витіснити з голів пієтет до всього «імпортного»? Що на одному рівні з німецькими люстрами, американськими джинсами і чеським «хрусталем». І що таке, власне, хутір? Це -свобода, незалежність, гармонія з довкіллям. Недаремно у 50-і роки українські хутори зрівнювали бульдозерами. І ця колоніальна короста – ознака провінційності і вторинності, а не Читати більше »

  Письменників стає дедалі більше,а книжок менше. Герман Гессе  делікатно називав передвоєнну добу фейлетонною, тож нашу можна без перебільшення назвати графоманною, бо зараз кожен,хто може стулити кілька речень докупи, претендує на звання письменника.  Нема чого дивуватись, що статус письменника  впав у цілому світі. Шевця, який не вміє шити взуття, обізвуть партачем,але спробуй так назвати особу, яка видала книжку!  Час від часу в літературу вриваються натовпи дилетантів, пролетарського чи селянського походження – там теж буває призов як до війська. Серед них можуть бути навіть дуже талановиті, хто  дійсно потребує висловити правду про свій час,але здебільшого абихто,ще й з великими амбіціями. Теперішній Читати більше »

Те, що Кант називає моральним імперативом,  означає  якість особистості,основу якої складають  вимогливість до себе і постійний розвиток. Для того існує й освіта. Не важливо, хто ти столяр, священик чи композитор. Важливо – який ти. Крах сучасної цивілізації почався тоді,коли люди власний розвиток почали підміняти прагненням домінувати, хоча жодних підстав для цього не було. Місце стало прикрашати людину, а не навпаки – не  має значення який ти – головне, хто ти. За останнє десятиліття геть розмите поняття професійної етики,що неминуче тягне за собою знищення професіоналізму.  Лікар відмовляється рятувати людину навіть тоді,коли існує загроза її життю,бо у хворого нема грошей. Вчитель не Читати більше »

  Ти виходиш на вулицю вдягнений в уніформу,  щоб не виділятись,бо так ходять усі. Ти вдягаєш у неї своїх дітей, щоб над ними  не знущались,але не думаєш, що забираєш у них майбутнє, а отже – майбутнє України. Робота, крамниця,спортзал,школа,соціальні мережі,дозвілля – ні кроку без уніформи. Вона – твій єдиний захист,хоч вже зогнила,зітліла,і тхне війною. Вона захищала тебе від голодомору і чорних воронків,допомагала зробити кар’єру,підвищувала статус і головне – робила тебе непомітним,бо таким легше вижити. Не дивно,що ти  вважатимеш це рабське лахміття запорукою повернення до «щасливого дитинства» із маршами , Фондом миру і ковбасою по 2.20. А для молодших – долар Читати більше »

  Встати о 5 ранку,щоб сісти під Високим Замком у автобус,  який повезе до Дунаєва. Сама назва містечка, яке у 15 столітті архиєпископ і гуманіст Григорій із Сянока перетворив на фортецю і сам підносив воякам боєприпаси,щоб віднадити татар,нагадує про містичний край за Дунаєм,куди можна потрапити, подолавши страх і відчай. Тут почався Ренесанс, тут був Двір поетів,тут кожен від старого до малого почував себе захищеним і потрібним.Тут панували простота і скромність і закладались підвалини майбутнього  Дунаїва ХХІ століття. Вчетверте ми проводили тут Дунаївські зустрічі в надзвичайно корисному для тіла і духу середовищі. Без промов чиновників, співі під караоке, на подвір’ї костелу Читати більше »

  Бідний маленький Львів! Забудований до нестями однаковісінькими багатоповерхівками і торговими центрами, заповнений дерев’яними халабудами для китайських сувенірів та їдла,травмований невибагливими туристами, які саме таким уявляють собі європейське місто. З поганою кавою,врешті,куди додають мелену квасолю, зате з хімічними ароматизаторами тепер не проблема. Місто, яким торгують, і задля цього Мадам вбирає його як хвойду в блискітки і пластик. Іноземні туристи дійсно такого не бачили – доступність Львова,де по суті жоден музей не видимий, зате в очі лізуть професійні жебраки, а вуха в’януть від настирливих голосів туристів зі сходу, яких запопадливо і принижено обслуговують мовою держави,з якою ми воюємо. Чомусь у Львові Читати більше »

  Ті з нас, кого називають совками, з кров’ю випльовують підсвідомий пієтет до російської культури,у непорочності й недосяжності якої десятиліттями переконували  освічені й культурні вчительки в туго накрохмалених білих блузах. Намагаються забути російську мову – де знайти таке зілля?,і хочуть бодай на смертному одрі побачити присутність України в Україні. На п’ятому році війни з Росією  молодь у містах існує суто в рамках російського маскульту, російська для неї мова спілкування і тусування. Чомусь цей контраст вперто не помічають, а це зараз найпотужніша зброя національного знищення, спрямована на  дітей і молодь. Батькам ліньки виховувати дітей українцями,школа служить владі, яку ми всі дружно Читати більше »

Все воно виглядає таким безнадійним:маленькі дітки, що щебечуть мовою російських мультиків у мене в дворі й не знають жодної української казки,тупість обивателя, який за гроші зречеться рідної матері, тотальна корупція у кожній владі,телебачення,яке не служить українським інтересам, здеградоване мистецтво…Безнадійне,бо особисто не втрутишся і не зміниш.У приступі відчаю від безсилля  програю собі в думці «Оду до радості» і повторюю «Вічний революцьонер» Франка. Там є гормон революційності. Часом на думку спадають рядки із «Варнака» : «Я різав все, що паном звалось,без милосердя і жалю.» Не тому, що я кровожерна істота, просто ці рядки теж мають у собі нестримний революційний порух. Мертве серце Читати більше »