На початку війни, власне, вона ще тільки починалась, мені наснились безкраї поля пшениці на Донбасі, де поміж зрілим колоссям пробігали житні вовки. То було видиво далекого майбутнього, і кожен наступний рік війни віддаляє  нас від нього. У 2025 році, можливо, не буде навіть того, що ми бачимо у фільмі «Атлантида» режисера Валентина Васяновича: звільненої, але затруєної знелюднілої землі, де працюють сапери і пошукові команди «Чорного тюльпана». В Україні є вже зони, як у «Сталкері» – Чорнобиль, Донбас, частково – зневоднений Крим, і можуть з’явитися ще, про що нагадує нам невідомий, бо не розпіарений, роман Олексія Ганзенка «Курява». Війна пожирає не лише землю й цивілізацію, але людські душі. Режисеру «Сталкера» не властива емпатія, бо він цього не пережив.

Атлантида – фільм для українців-емпатів. Символізм і мінімалізм – основні художні засоби цього фільму. Війна продовжується, бо немає  що сказати тим, хто заявляє « Я тебе не просив мене захищати.» Доводиться просто бити в пику. А це ключове питання нашого українського буття. Певно, деякі галицькі селяни, яких заганяли у колгоспи наприкінці 1940-х, казали таке воїнам УПА. Вони не розуміли, що ті воюють за майбутню незалежну Україну, а не проти московських окупантів.

Фільми, які знімають задля Оскара, книги, які пишуть задля Нобеля, ніколи не залишають слідів у національних культурах. Потреба у простоті, емпатії, правді засипана цивілізаційним сміттям, але однак вона існує. «Атлантида » і «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан задовольняють цю потребу й заодно виявляють тих, хто її має, й згуртовують. І актори там не грають, а продовжують жити своїм життям. Снобізм не у тому, щоб захоплюватись Фелліні, Тарковським чи Антоніоні, а в тому, щоб не помічати здобутків нового українського кіно. Снобізм колоніального  розливу – це взагалі смішно.

Ці втомлені, невибагливі до побуту люди, що їх прибивають до мертвої землі безкінечні дощі, перебувають тут не вимушено, не тому що їм нема куди дітись. Вони просто люблять цю землю.Атлантида – не про постравматичний синдром, а про віднайдення  себе  у справжній Україні. Те, що ви побачите на екрані – це реальна духовна Україна, у відродження якої вірить небагато людей. Через серце, моральний інстинкт проходить шлях до мистецтва.Там, де не пролита краплина крові , немає одержимості – нема ні життя, ні творчості.

Пригадайте «Ісайя.Глава 35» Тараса Шевченка і  символіка фільму стане ближча.»Тоді, як , Господи, святая На землю правда прилетить…» І далі: «…німим отверзуться уста.Проллється слово як вода, і дебрь, пустиня неполита, Цілющою водою змита,прокинеться…».