Kанал RSS

Украдене місто

0

Лютий 18, 2013 від Галина Пагутяк

Того дня у міській ратуші зібрався увесь магістрат. День був спекотний, дощ не навідував їхнє місто уже місяць і всі шість криниць майже пересохли. У них завше був вологий клімат, земля довкола добре тримала вологу, та й запасів харчів мало вистачити надовго. Наскільки довго – ніхто не підраховував: вони усі на чолі з паном бургомістром не думали про далеке майбутнє. Наразі йшлося про воду.

— Я хочу спочатку вислухати ваші пропозиції, — мовив бургомістр. – Самі розумієте, ми можемо втратити наше місто, якщо підемо звідси. Чи по землі, а чи…
Радці й лавники здригнулися й подивились у вікна, які хоч і були засклені різнокольоровим шклами, але за ними вгадувалась порожнеча неба. Їх з дитинства навчали, що Всесвіт складається з Порожнечі й Чогось, і ніхто з тих, хто був наділений розумом, не хотів би втратити Щось і опинитись у Порожнечі. Вони – були Чимось і місто, збудоване ними, теж було Чимось, як вода, земля, і хмари, які вперто не з’являлись. Зло і добро теж були чимось, і всі людські почуття, котрі виписались на їхніх обличчях.
— Потрібно виставити стражу коло кожної криниці, — сказав суддя, — і видавати воду по списках.
— У мене немає стільки людей, — заперечив начальник стражі. – Ми охороняємо місто з півдня, півночі, заходу й сходу, пильнуємо склади, та й зараз особливо потрібно стежити, щоб не виникла пожежа.
— Гадаю, ми знайдемо людей, але про це потім. Ще які у кого будуть думки?
— Вино. У нас є великі запаси вина.
Виноторговці здригнулися. А решта уявили собі п’яний хаос і здригнулися також.
— Хіба ви не знаєте, — мовив головний бібліотекар, — що під землею течуть у тиші й темряві ріки, здатні напоїти тисячі міст і оросити тисячі полів. Якщо ми поглибимо наші криниці…
— Але тоді води стане забагато і нас заллє! – почулись перелякані голоси.
— Місто, поблизу якого нема ріки, завжди страждатиме від посухи. Треба було про це думати раніше, коли засновували його й висушили отой єдиний потік, що плинув на тому , де зараз костел.
— Господь пошле нам воду, треба тільки достукатись до нього, — запевнив священик. – Я відслужу молебень, щоб Він послав нам дощ.

Місто було оточене мурами з золотистого каменю, які прорізали чотири брами, що зачинялись на ніч. А в центрі його стояла ратуша з годинником, що відлічував час життя міста. Ратуша стояла на площі, де двічі на тиждень проводили більші торги. А щодня крім неділі – маленькі. Ринкову площу оточували триповерхові будинки і була вона кругла. Далі колом йшли двоповерхові будівлі, а потім одноповерхові. А костел стояв у другому колі, бо його все одно було видно звідусіль. Він був збудований у готичному стилі, тому шпилі зникали в Порожнечі. Ніхто не знав, де перебував Бог. Жодну з версій досі не визнали канонічною. Серед них була навіть така неймовірна, що Бог – це і є Порожнеча, яка розчиняє у собі Щось.

Криниці трохи вдалося поглибити, де це можливо, і через два тижні всі прокинулись пізніше ніж зазвичай. Бо надворі довго не розвиднялось: небо вкрилось хмарами. А потім знявся вітер і почалась чорна буря. Якби місто стояло на пагорбі, його б рознесло на друзки, а так лише зрізало шпиль костелу, верхівку вежі з годинником на ратуші, і пошкоджено мури. Далі почалась небесна битва, яка супроводжувалась блискавицями і громом, і врешті линули потоки води, які наповнили всі ринви, рівчаки і вибоїни міста, а також підземні ріки, бо вся зайва волога зберігається глибоко під землею в тиші і спокої.

Мешканці міста ожили, помолоділи й стали чистішими й ошатнішими. Вони тепер не ховались від сонця, а підставляли йому обличчя, виходили на балкони, дарували одне одному подарунки. Це було суцільне свято з вуличними співами і піснями. Їжі — вдосталь, води — вдосталь, і щастя тривало довго—довго. Не хотілось латати мури й будувати новий шпиль у костелі, і лагодити годинник, що зупинив час. Усі відчували, що порожнечі стає більше, але думали, що небо після цієї неймовірної зливи стало прозорішим. Усі дрібні часточки Чогось розчинились у Порожнечі, яку направду неможливо відділити від Чогось. Не існує такого сита. Може, у Бога воно є, а може сам Бог є тим ситом…

Та одного дня люди почали зникати з міста, просто на очах. Несподівано в небі з’являлись величезні сірі птахи й сідали на дахи, а потім хапали мешканців і відлітали знову в небо. Це було страшно. Ніхто не смів опиратися цій силі. Дехто ховався, але думка про те, що Порожнеча колись розчинить нас у собі, і що час цей настав, а також цікавість до того, що може бути потім, змушувала покидати сховки. А деякі, найвідважніші, а такі є в кожному гурті людей, покинули мури, і вже мріяли про відродження міста в іншому місці, можливо, десь на березі великої ріки чи навіть моря.
Місто остаточно спорожніло і птахи покинули його, бо наближалась зима. Місто, з якого вкрали усіх людей і тепер вони перебувають в іншій реальності, яка теж колись перейде в Ніщо, тобто Порожнечу, — це і є украдене місто, після якого все непотрібне залишиться помирати.
Мені буде снитися це місто, що до весни перетліє і стане сірим пилом чи попелом, частиною землі. Але чи буду я снитись бодай одному соняшнику – невідомо. Хіба щось зроблю для нього, щоб продовжити життя місту: полию надвечір, і напну над ним сітку від птахів—викрадачів.


0 коментарів »

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *