Kанал RSS

Маленькі трагедії великої війни

0

Лютий 17, 2013 від admin

Апокрифи Саліни

Трагедія, що трапилася наприкінці червня 1941 року на околиці Добромиля, залишатиметься легендою доти, доки не буде належно досліджена істориками. Кожного разу, коли я чую про цю операцію «зачистки» від знайомих та незнайомих добромильців, вона обростає новими подробицями. Іноді вони наче птахи в польоті зустрічаються й, зіткнувшись, падають на землю. Не знаєш, кому вірити. Чим більше дізнаєшся, тим містичнішим і жахливішим видається те дійство, під кінець якого усі, наче в трагедіях Шекспіра – мертві. І постає питання: чи вдасться колись зробити реконструкцію цієї кривавої бійні, лише однієї з багатьох, на Східній Галичині, і наскільки вона буде правдивою, ця реконструкція?
І слідом за цим питанням інше: навіщо? І навіщо мені?
Можливо, задля Істини.Вона не буває червоною чи жовто-блакитною, чорною або білою. Істина – без політичного чи етнічного чи релігійного забарвлення.Існує потреба у правді. Правда – це точка опори і точка відліку часу людини. Правда – це крок до справедливості, якої ми, можливо, ніколи не матимемо в цьому світі, і в цьому житті.
Отже, для того, щоб правда стала очевидною, насамперед потрібно встановити факти. Хто віддав наказ вбити і вкинути в соляні шахти Саліни тисячі людей? Ким були виконавці? Встановити їхні імена. Що з ними трапилось далі. Встановити хронологічний перебіг подій. Встановити точну кількість загиблих та їхні імена.А тоді вже юристи можуть дати правову оцінку цій операції, і, можливо, кваліфікувати її як злочин проти людства, який не має терміну давності. Не менш важливі й соціопсихологічні дослідження.
Ексгумація потрібна не лише для того, щоб перепоховати загиблих, а й встановити, у який спосіб заподіяли смерть цим людям, наскільки болісний та негуманний.
Встановивши ці факти, оприлюднивши їх для світу, ми виконаємо свій обов’язок перед людством, і попередимо в майбутньому спроби подібних злочинів.
Це не так просто, майже через 70 років.Живих свідків вже не залишилось, є записи спогадів свідків, які велись не професійними істориками, а просто зацікавленими людьми. Архіви або знищені, або й далі недоступні.Саме їхнім пошуком повинні зайнятись історики.Відомі місця злочинів та місця поховання-непоховання. Є покинутий і вже проданий на даний момент колишній соляний завод, на території якого в 1941 році відбувались вищезазначені події. Я зумисно не вдаюся до риторики й трагічного пафосу, хоча мені важко говорити спокійно про такі речі.
Надалі я повторюватиму те, що чула, і читала. Як конкретно про Саліну, так і про загальну ситуацію в Східній Галичині на початку війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом.
Підготовка до зачистки почалася задовго до цих подій. З певною метою директором заводу призначили Прокоп’єва (?), що, як потім виявилось, служив у НКВС. Із чотирьох шахт працювала лише одна. Ширина кожної шахти – 2,5 м , глибина – 100 м. У шахти закачувалась вода, а потім її, насичену сіллю, відкачували як сировину для випарювання солі.

Зачистка розпочалась одразу після 22 червня по всій території Східної Галичини масовими розстрілами політичних в’язнів.А також знищенням всіх неблагонадійних– лікарів, адвокатів, інженерів, священників, ченців. Це трапилось і в Добромилі.Розстрілювали за соціальною та професійною ознакою.
…25 червня на дорозі з Перемишля до Нижанкович з’явилась колона в’язнів, довжиною приблизно 1300 м. Її охороняли тачанки з кулеметами, піші та кінні енкаведисти. Місцем екзекуції обрали 4 шахту, яка була в саду. Серед в’язнів були чоловіки, жінки й діти. Приблизно – 3600 чоловік у самій колоні. Дивує те, що дорогою до колони забирали всіх, хто потрапляв на очі, здебільшого, чоловіків, з сіл, що були на дорозі, таким чином ускладнюючи собі завдання У колоні, за неперевіреною інформацією, знаходилось 30 дітей з Перемишльського сиротинця.
Жінок і чоловіків розділили.Біля шахти поставили кулемет.Щоб зекономити набої , використовували сокири й дерев’яні молотки. Жінок вбивали у костелі на території заводу, а потім відтягували й кидали в шахти.Чоловіків вели через розстрільний коридор, на горбку стояв кулемет. Коли наповнилась 4 шахта, почали скидати в іншу, вище, що знаходилась в лісі.
Є спогади одного місцевого чоловіка, що вижив, і по трупах вибрався з шахти. Він розповів, саме відбувалось на території заводу, зокрема те, що його вдарили по голові молотом і скинули в шахту. Є інформація ще про одного хлопця, якому теж це вдалося, надто неймовірна, про те, як той поранений в живіт добирався додому за кілька десятків кілометрів.Решта свідчень – від людей, які бачили колону смертників, чи були робітниками заводу, і згодом прийшли опізнавати вбитих.Вони мовчали 50 років.
Під час екзекуції територія заводу була обгороджена колючим дротом, а місцеві мешканці заблоковані в хатах.Але крики та звуки пострілів не можна було приховати.А потім – нестерпний трупний запах.
У той день, коли все це діялось, робота на заводі припинилась. Директор сільзаводу викликав робітників, нібито отримати зарплату.Він був одягнений тепер у форму НКВС.Той, хто пішов, назад не повернувся. У такий спосіб знищували свідків.Але багато робітників все не ж пішли.
Після приходу німців, 28 червня, місцеві жителі змогли побачити сліди вбивств, як і в Добромильській тюрмі, так і в Саліні.Відкрили одну з шахт, повну трупів.На самому верху знайшли понівечене тіло молодої жінки з розпореним животом і відрізаними грудьми, а коло неї піврічне немовля.У костелі теж все було залите кров’ю, понівечені людські тіла, а на стіні – розіп’ята людина. Не вказується, хто це був: чоловік чи жінка.
Німці мали задокументувати й зафіксувати побачене. Вони це робили, щоб потім уникнути відповідальності за чужі злочини й використати інформацію з метою пропаганди. Розповідали про офіцера-словака, який плакав, побувавши на місці вбивства. Німці зігнали добромильських євреїв, числом 200 чоловік, й примусили їх витягувати напіврозкладені тіла з нижньої шахти в саду. Приблизно витягнуто було 500 тіл.Оскільки сморід стояв нестерпний, роботу припинили.. Євреї викопали біля верхньої шахти яму й поховали загиблих, і поставили дубовий хрест. Після цього їх розстріляли й скинули в другу шахту, де також були тіла замордованих енкаведистами. Але, можливо, їх знищили разом з усім добромильським гетто.
Про Шоа написано достатньо багато. Станіслав Лем у книзі «Провокація» (1979) пише про те, як працювала машина для вбивства у гітлерівській Німеччині. Для гітлерівського тоталітаризму характерна «героїзація» масових вбивств: убивство як як священний обов’язок, як самовіддана праця, як спосіб заслужити похвалу.Те ж саме можна сказати про репресії більшовизму. «Вороги» Третього Рейху і «вороги народу» знищувались безжально, без жодного слідства. Дії каральних військ СС і НКВС не можна пояснювати страхом чи залякуванням самих виконавців. Цим самим ми допускаємо, що страхом можна виправдати жорстокість та насильство. Існує ще таке поняття як віра в Бога, чи той самий моральний інстинкт. Якщо їх не вдається знищити до кінця, то їх спотворюють до невпізнання. Тоталітарний режим, незалежно від кольору прапора, під яким він виступає, розігрує одне й те саме дійство: Суд Найвищої Інстанції, де «все містифіковане, від доказів вини до справедливості суду, крім кінця»( с.335). Страшний Суд, де кожен, одягнений в уніформу, виконує роль Бога. Зло як спосіб досягти блага. Хіба цим можна пояснити жорстокість і абсурдність вбивств під час «зачистки». І своєрідний ритуал, який має за мету профанацію слабкого, бо милосердного, бога – Ісуса.Перетворення кляшторів на стайні, в’язниці, божевільні, інтернати для неповносправних – усе це буде потім, після війни. Лаврівський монастир, що був пантеоном галицької духовної й політичної еліти, перетворили на свинарник. У зачинених львівських храмах зберігали прапори, транспаранти, та інші атрибути парадів. Священики, які не ставали сексотами, знищувались автоматично.Їхні ряси – це була претензія на участь в іншому суді, тому, що прощав, а не карав.
«Жага вбивства і Божа могутність» керували суддями, які заодно були й виконавцями. Така сама колона арештантів йшла у червні 1941-го року до Мостиськ.В’язні спитали: куди їх ведуть, і хтось з солдатів сказав: « На розстріл».Тоді в’язні розбіглися й більшість врятувалася.
У колоні арештантів, яка йшла до Саліни, теж запитали. Їм відповіли: «На роботу».Усі вони загинули.
Один з найвідоміших психологів сучасності Бруно Беттельгайм ( Беттельгейм) був в’язнем Дахау й Аушвіца, й згодом написав трактат «Освічене серце», де проаналізував поведінку людини в концтаборі. Так-от, Беттельгайм пояснює пасивність в’язнів тим, що ті були поступово доведені до самогубства внаслідок втрати особистості. Коли колону в’язнів кількістю 400 чоловік веде двоє озброєних конвоїрів, і ніхто не робить спроби втекти, це означає, що ці люди вже МЕРТВІ. Як людські істоти. Або настільки кволі, що хапаються за найменшу соломинку надії: а раптом вони виживуть, виявивши покірність? Так само поводять себе ті, що на волі. Вони або мовчать, або хапаються за соломинку.Звідси одна з версій, що участь у вбивствах на Саліні брали також місцеві мешканці, з довколишніх сіл. Якщо так було, то де вони? І виникає апокриф, що виконавців після екзекуції теж прибрали.Радше чутка.Але чутка промовиста, бо євреїв видавали їхні ж сусіди, сподіваючись заслужити прихильність «суддів». Річ не нова під сонцем. Утім останні вбивці теж померли від старості. Тут не було Нюрнберзького трибуналу, і навіть звичайного, військового. Директор сільзаводу після війни став директором хлібзаводу у м. Долина Івано-Франківської області. Прокоп’єв його прізвище. Це прізвище повторили мені кілька людей з Добромиля.
Станіслав Лем зауважує, що жоден з «суддів» ніколи не писав мемуарів, не давав інтерв’ю: «Абсурдом і повною дурістю було б вважати, ніби кати самі розуміли, що вони чинять, що вони осмислено втілювалися в постать Бога, який справедливо позбавляє життя». (с.336)
Мені пригадуються слова Ісуса з апокрифічного Євангелія від Фоми:» Блаженні ті, хто відає, що вони чинять, але прокляті ті, хто не відає, але чинить». Це Євангеліє було знайдено 1945 року. Людина, наділена свідомістю, ніколи не стане ні катом, ні жертвою, що вмирає ще за життя.

Постскриптум

Коментарі на кшталт: «Забути й пробачити», «Скільки можна про це говорити», »політичні спекуляціі», «Це все неправда» свідчать про те, що ввімкнуто механізм витіснення. Після війни чимало німців теж заперечували існування клнцтаборів, крематорії, вбивства дітей. Після війни в Радянському Союзі не можна було говорити про зачистки влітку 1941 року на Західній Україні, про будь-які репресії, і от нам знову насаджують міф про священну війну й воїнів-визволителів, на тлі якого трагедія Саліни –якесь зловживання, страшна легенда, або просто кримінальний злочин. Але ніхто не замислюється над тим, що відбувається в суспільстві на ментальному рівні, чи здатна бодай якась його частина сприймати історію незаангажовано.Йдеться не стільки про покарання, а про Закон іменування, про який казав філософ Мераб Мамардашвілі. Назвати речі своїми іменами, і відкрити всі ці імена.Потреба у правді – це те поживне середовище, без якого не може виникнути потреба у справедливості. Без цієї потреби ми просто автоматично стаємо співучасниками злочину.

Лем Станіслав. Апокрифи. – Львів, літопис, 2001 рік.

Хроніка зниклого міста

У ХХ сторіччі зникає ціле місто, і всі сприймають це, як щось цілком звичайне, ніби подібні речі відбуваються кожного дня. Часом у міст відбирають їхнє шляхетне ім’я, часом з міста проганяють усіх мешканців, а натомість заселяють його чужинцями, а буває, будинки й храми стирають з лиця землі, як це трапилось колись з Карфагеном, навіть місце по ньому посипають сіллю, щоб нічого не виросло. З Біблії відомо, що в давнину на ворожі міста накладали прокляття, і знищували його за певним ритуалом, щоб цей організм ніколи не воскрес, і пам’ять про нього зникла. Однак пам’ять – річ вперта.Людину можна примусити мовчати, зробивши її спільником злочину, і тоді вона, щоб витримати тягар докорів сумління, змушена втішати себе легендами, в яких кров і попіл залишають незнищенні сліди. У простих людей власне бачення історії, тільки воно, здебільшого, не цікавить ідеологів держави, політиків та істориків.
На те, щоб знищити галицьке містечко Соколів потрібно було 5 років, а існувало воно майже півтисячоліття. 5 років, щоб позбутися всіх мешканців, знищити всі будівлі й досконале господарство, щоб розвалити палац дідичів Дідушицьких, один з яких заснував той заклад, що нині має назву Наукова бібліотека ім. Стефаника у Львові, та й колекція Львівської галереї мистецтв поповнена збіркою Дідушицьких. Влітку 1939 року останній власник маєтку в Соколіві врятував духовні й мистецькі скарби й вивіз їх до Львова, передчуваючи нашестя вандалів, мародерів і вбивць. Якийсь час за інерцією той гарний світ з пасовиськами, ставками, садами та квітниками ще продовжував існувати. Армії червона і коричнева не сходились у жахливому герці в тому мальовничому куточку, не було артобстрілів, землю не чавили гусениці танків. Агонія Соколіва була тривалою і болісною. І найбільша трагедія – це абсурдність його смерті. Насправді Соколів не був знищений кимось. Він знищив себе сам, опинившись край битого шляху війни, і тим, що завжди був васалом. Тому порівнювати Соколів з Карфагеном, Кенігсбергом чи якимось іншим назавжди втраченим містом, мабуть, не варто. Крихітний галицький Соколів, якби й вижив, то став би просто селом.З колгоспом чи без. З іншими зовсім мешканцями.
Представник роду спольщених українських шляхтичів Дідушицьких, львівський підсуддя Ян Дідушицький отримав у 1511 році королівський привілей на заснування біля Дідушич міста з магдебурзьким правом і побудував у Соколіві замок, що проіснував до 18 століття. Отак містечко, яке в переддень своєї загибелі налічувало 800 мешканців, проіснувало до 1944 року: під патронатом роду Дідушицьких. Останнім власником соколівського маєтку став Станіслав Дідушицький ( 1888 – 1960).Згідно з статистичним дослідженням Володимира Кубійовича «Етнічні групи Південнозахідної України ( Галичини) на 1 січня 1939 року в м. Соколів проживало 530 поляків, 230 євреїв, і 10 німців.І жодного українця, хоча в довколишніх селах українці переважали. Це вже багато чого пояснює в цій історії.
Можна припустити, що міжетнічний конфлікт в основному спровокував загибель Соколіва. І тут ми не помилимось. Це пояснює певною мірою те, що фатальна доля польсько-єврейського містечка не була виграшною темою в ідеології тих влад, що на короткий або довший час побували в місті. Кожна приклала свою руку до знищення міста. І змушена була уникати зворотніх звинувачень.
Отже, Станіслав Дідушицький напередодні розгрому Польщі гітлерівською Німеччиною разом з дружиною й чотирма дітьми назавжди покидає родове гніздо. 24 вересня 1939 року відповідно до таємного пактуМолотова-Ріббентропа Галичину окуповує Червона армія і слідом за нею НКВД.
Сам Соколів попри панський маєток – це вулиця, де на одному боці мешкали євреї, а на іншому поляки. Євреї жили здебільшого в дерев’яних будівлях. Обслуговування потреб працівників маєтку, ярмарки, що відбувалися кілька разів на рік, міське адміністрування визначали коло професійних інтересів соколівських міщан. Для них нова, комуністична влада з її класовою ідологією була шоком. Репресії, висилка в Сибір – так як і всюди. Це був початок кінця.Більшовицька влада зруйнувала соціально-економічну систему, знищила фундамент міста, що існував упродовж століть, і поводилась не як визволителі, а як завойовники.Про репресії в самому містечку відомо мало.Мешканці були не українцями, і, можливо, селяни з довколишніх сіл навіть спершу зловтішались, чи мали якісь сумніви в невинності репресованих та депортованих міщан, і рани, завдані польською окупацією, були ще свіжі. Бачити ворога, який тебе принижував, розтоптаним, дає втіху й заглушує будь які порухи співчуття. З іншого боку – байдужість і надія, що репресії не зачеплять твоєї родини. Як ми побачимо далі, 1939 рік заклав міну під міжетнічні стосунки й вибух врешті стався.
Природа людини така, що без внутрішнього духовного опертя, морального інстинкту, в періоди суспільних та природніх катаклізмів, її психіка зазнає радикальних змін.Ворог ззовні породжує в ній внутрішнього ворога. Думка про те, що війни очищують націю, така ж сама потворна, як і та, що війни призводять до деградації.Насправді, як мені здається, війни лише засвідчують недосконалість або досконалість кожної людини, її готовність стати Жертвою, Катом, Співучасником чи Людиною. В такій гострій ситуації кожен здає іспит на зрілість. Зріла людина не піддається на маніпуляції свідомістю.Безперечно, такі люди теж були довкола Соколіва, як і всюди. Спогади, які я читала, піддані самоцензурі, часом відчувається намагання виправдати власну бездіяльність, або ж створити красиву моторошну легенду про знищення цілого міста за одну ніч. Тому я не буду на них зупинятись, вони теж національно-персоніфіковані, або просто емоційні.Свідки ніколи не були надійним джерелом історії.Але чим більше свідків, тим чіткіша картина тієї чи іншої події. Оскільки живих мешканців Соколіва,тих які вижили після 5 років руйнації, немає, доводиться спостерігати тіні на стінах платонівської печери.
На зміну червоній окупації приходить коричнева. Літо 1941 року. Гітлерівці не поводять себе як мародери, вони трохи відновлюють зруйноване господарство, бо Третій Рейх потрібно годувати, та й інстинкт господарного практичного німця – це дещо інше, ніж інстинкт гомо совєтікус, істоти, яка не володіє плодами своєї праці, а відтак їй байдуже, що з ними буде потім. Відбувається зачистка від єврейського населення. Євреїв відділяють від неєвреїв. Попри всі жахливі чутки, євреї не тікають.Скидається на те, що в більшості з жертв Голокосту так і не спрацював одвічний інстинкт самозахисту.Вони не шукають підтримки ззовні, а поміж себе, і всі опиняються в гетто. Адже вони звикли, що всі нещастя світу періодично ставлять їм на карб. Навіть глобальне потепління.
Моя мати розповідала, як в нашому селі дехто допомагав німцям знищувати тутешніх євреїв. І як вбили її приятельку, 12 -річну Регіну, яка сховалась під ліжком. Мамин дядько, війт, переховував євреїв у себе на хуторі.Одні й ті самі люди ходили до церкви , вірили в Христа, проказували одну й ту саму молитву, але одні витягували єврейську дитину з-під ліжка, а інші ризикували життям і допомагали втекти євреям. Закінчилась війна, і вони знову разом ходять до церкви.І все, що відбувалось досі, видається затьмаренням розуму.Це важко зрозуміти, коли дивишся на це збоку.Зробивши винними євреїв у злочинах більшовизму, німецькі окупанти розв’язали руки помсті. І наївно було б думати, що родичі закатованих жертв і мародери не піддалися цьому, кинувши тінь на український та польський народи
Настає кульмінація. На полі з’являються ще інші гравці, і конфлікт знову набуває етнічних ознак. Армія Крайова воює проти гітлерівців та УПА. УПА воює проти гітлерівців і Армії Крайової. Але вбивають українців і поляків.Евреїв не вбивають, вони – мертві. Як польське, так українське підпілля сіє терор. П’ять років війни – втома і ненависть.Вирізають цілі сім’ї з помсти.Напруження сягає апогею, і найменша іскра провокує все нові й нові жертви. Армія Крайова зробила тепер цілком польський Соколів своїм опорним пунктом, і врешті підставила його під приціл.Відступаючи, німці підпалили палац Дідушицьких, де був їхній штаб.Власне, невідомо, чи це зробили достеменно вони.
Соколівські батько з сином вирізали дві родини в Малих Дідушичах, а в Соколіві по звірячому спіймали й замордували командира УПА. Почалась, властиво, війна між польськими бойовиками й повстанцями. УПА вирішило вдарити по Соколіву. Місто було донищене.Воно горіло при кожній окупації, тож лишилось небагато руйнувати.
Червоноармійці, які прибули до Соколіва, на початку серпня, застали повну руїну і людей, які намагались позбутись трупів. НКВД залучив польських бойовиків до спецоперації, і знову полилася кров по довколишніх селах.
Уся ця соколівська різанина нагадує Тридцятилітню війну в Німеччині в 17 столітті.Тільки немає співців-плакальників, подібних до Андреаса Гріфіуса, який писав, що найгіршим наслідком війни є не пожежі, не смерті, не мародерство, а « скарби душі поганьблені навіки». Є обілювання одних і очорнювання інших вбивць, і намагання забути власне божевілля, створюючи легенди. Кожному здається, що він знає істину.Але чи знає він себе? Як ми будемо самі поводитись в такій ситуації? Міжетнічні конфлікти під час воєн, мародерство як злочин проти людяності – не надто зручна тема на тлі тріумфів та бойових маршів.
За Радянської влади мешканці довколишніх сіл розібрали те, що залишилось від Соколіва. Було проведене розслідування, досі не відоме громадськості. Фактично, край існуванню міста поклали партизани, а не регулярні армії й окупаційні режими. Як не крути, але в загибелі міста винні всі: червоні, коричневі, синьо-жовті, біло-червоні. Тому про це воліють мовчати. Місце, де стояв Соколів, зорали й засіяли. А на полі стоїть фігура Мадонни, єдине, що залишилось від міста. А чи було тут місто?
Тут було місто Соколів, що простояло 500 років і було знищене під час другої світової війни – можливо, ця віртуальна меморіальна дошка бодай якийсь час нагадуватиме про те, що без людей кожне місто усього лише купа каміння.


0 коментарів »

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *