Kанал RSS

Блукаюча пісня

0

Лютий 18, 2013 від Галина Пагутяк

Дитиною мені снився сон, ніби я перебуваю в безконечній сірій порожнечі, і поволі зменшуюсь, щоб нарешті зникнути. Здавалось, вся свідомість перетворюється на звуки, звуки – на мелодію, настільки нелюдську й сумну, що витримати її неможливо. Потім я читала, ніби подібні сни пов’язані з родовою травмою і сняться багатьом людям. Сірість, зменшення, страх. Крик при пробудженні. Як крик при народженні. Щоразу прокидаючись, ми не впізнаємо в першу мить той світ, який нас оточував учора. При пологах страждає не лише мати, а й дитя, чия душа змушена відтепер маліти й пристосовуватись до земного життя.

Як тут не відчувати жалю…Навіть, коли тобі шість років.
Мій несамовитий крик час від часу будив батьків. Засвічували світло, мене заспокоювали, і я знову засинала.Якщо розповісти страшний сон, перестаєш боятись. Але я ні тоді, ні тепер, не можу його розповісти. І всі пояснення розбиваються вщент перед тією мелодією, яку не зможе відтворити, чи записати жоден музикант.Справа у висоті звуку, так мені здається.Орган чи віолончель, ні, це була б надто бліда копія. Тоді у дитинстві я не звертала увагу на звуковий супровід, настільки він був тісно сплетений з моєю суттю.З роками оті сни перестали снитись.Кричи, не кричи, тебе ніхто не почує.Твоя свідомість контролюється тобою.Але потреба уникнути контролю, вивільнитись, ніколи не зникає.
Мені було чотирнадцять років, мабуть, так. Я сиділа ввечері в своїй кімнаті.Нікого вдома не було. Я любила, коли батьки йшли в гості й залишали мене саму.Тоді я могла думати.Думкам потрібні самотність і тиша. Я любила думати про майбутнє, про те, який світ відкриється переді мною, коли я стану дорослою і вільною.Стіни впадуть, мури розсипляться на порох, і я увійду в світ, який не буде мене ігнорувати, а бачитиме й чутиме.Я більше не буду дитям, що накоїло лиха, і тепер, зіщулившись, чекає на покарання. Діти завжди відчувають вину і змушені нести на собі тягар цілого світу.
Пам’ятаю, як я стояла посеред кімнати.Надворі була пізня осінь, падав дощ і завивав вітер.У такий час Ворон легко може постукати дзьобом у вікно і прокаркати NEVERMOR. Але навряд чи мене злякав би стук у вікно. Я почувала себе в безпеці, як кожна дитина. Одразу ж за стіною був темний сусідський сад і раптом я почула, що там хтось співає.Тягучий низький чоловічий голос виводив монотонну пісню без слів.На якусь мить, я подумала, що то слуга сусідів, недоумкуватий бідолаха з розладом мови, якого сестра віддала в найми.Він пас корови, рубав дрова, носив воду і спав у стодолі, а взимку на кухні. Але то не міг бути він. Навіть тоді я відкинула цю думку. Тужний спів кликав мене до себе. Я ледь не відчинила вікно, але мене відштовхнули не дощ, не темрява, а свідомість того, що повинна це почути і запам’ятати. І не розповідати про це нікому. Відслонена штора на вікні як відслонена таємниця буття. Ця мелодія нічим не нагадувала ту зі сну, але в ній була та сама туга. І поклик. Нагадування того, що наш світ – просто картонна коробка, без звукоізоляції. Хто має вуха, той почує.
Мені довелось ще раз почути ту космічну, потойбічну, нелюдську музику. Мабуть, давні китайці знали про цей феномен, і він не викликав у них такого містичного жаху, як у європейців, серед яких особливо побожні християни часом чули ангельський спів і помирали з посмішкою на устах.У китайців музика – це закон світобудови.Вона не пов’язує душі праведників з Богом, а пронизує наскрізь усе суще.І людина може пізнати й відтворити цю гармонію, відшукавши її в собі.
Наступного дня після важких пологів я лежала в палаті й відчула, що провалююсь у ту сіру безконечність, знайому мені з дитячих снів.Падаю і чую музику, величну й моторошну.І таку саму нелюдську. Я наче сама є цією музикою. Мого тіла не існує.Моя свідомість, усе, що в ній назбиралось за життя, трансформувалась у гармонію звуків, і кудись летіла.Туди, де ніщо вже не має значення і сенсу. Я виринула нагору лише завдяки інстинкту самозбереження.Мені було ще рано.Звісно, що рано.Настав час, коли я нарешті змогла піклуватись про когось, і піднятись над своїм захищеним дитинством з картонної коробки.
Розпач.Поклик.  Туга. Усі ці моменти, пов’язані з непізнаним, Маленький Магістр з Кенігсберга, усвідомив ще двісті років тому і виклав своєю дивовижною мовою з незвичайною стилістикою, в якій, можливо, коли-небудь гравці в бісер відшукають ноти блукаючої пісні. У цьому контексті моральний інстинкт видається лише шляхетним та гуманним наміром відшукати у Всесвіті Бога як Провідника і Захисника людей, яким не пощастило стати Кантами чи Моцартами. Переступивши межу пізнання, а насправді, лише значно розширивши простір пізнаного, ти сам стаєш Законом, дійсним лише в умовах порожнечі.


0 коментарів »

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *