Kanał RSS

Потонулі в снігах [Zakopani w śniegach]

0

Luty 18, 2013 przez Галина Пагутяк

Потонулі в снігах

Потонулі в снігах [Zakopani w śniegach], s. 184.

Kiedyś, dawno temu, Mykola Żułyński powiedział, że marzy o książce z moimi opowiadaniami. Jak już wspomniałam, opowiadania pisuję rzadko. Po prostu coś mi strzela do głowy i zaczynam pisać jedno za drugim. I znów — długa przerwa. Jednak od kiedy zaczęłam pisać eseje, udało mi się stworzyć hybrydę eseju z opowiadaniem. Być może to wbrew zasadom, ale zasady mnie nigdy nie przejmowały. Pisarz musi być odważny. Niektóre z moich ostatnich tekstów są na tyle przepełnione symbolami, ukrytymi cytatami, że nie można przyjmować ich wprost. Krytyków to irytuje, ale to nie myśli krytyków mają mnie obchodzić. I o dziwo, mimo, że to nie powieść, czytelnicy chętnie kupowali tę książkę. Teraz powieścią nazywają wszystko co ma więcej niż 50 stron.

Niektóre z nowszych esejów-opowiadań na prawdę przypominają jakiś alchemiczny koktajl. Myślę jednak, że czytelników najbardziej skusiła moja nieoficjalna biografia. Wszyscy wymagali ode mnie pisania o sobie. W końcu obrzydły mi daty, miejsca pracy i takie tam. Wrzuciłam na swoją stronę swoją autobiografię. Dobrze wiem, że dziennikarze bardzo ucieszyli się nią. Bo było za co doczepiać się i było tak po ludzku.

W tej książce zebrałam to, co lepsze z mojej krótkiej prozy. I dobrze, ta książka jest znakiem dla innych pisarzy — krótka proza również jest potrzebna, czytają ją. Jest w niej też kilka esejów, które opublikowałam swego czasu w „Львівській газеті”. Niektórzy je wycinali, inni specjalnie kupowali gazetę dla mojego artykułu. Redakcja jednak odmówiła dania mi kolumny, a ja wkrótce przestała pisać, mimo że taka forma mi znacznie bardziej pasuje, niż ogromne artykuły, które raz na miesiąc piszę dla zaxid.net. I do papierowego wydania nie piszą komentarzy. Ale Bóg z nimi. Tak nauczyłam się kontaktu z publicznością. Później było mi z tym po drodze.

Fragmenty

Ілюзії фейлетонної доби

Культура вирішує долю цивілізації, навіть якщо цивілізація обходиться без культури. «Коли духу не віддається належне, то незабаром і автомобіль не зрушиться з місця, і корабель зіб’ється з курсу… настане хаос», — писав Герман Гессе у романі «Гра в бісер» (1943). Відомо, що то був за час. Через шістдесят років починає діятися щось подібне. Я маю на увазі нинішню військову істерію та спроби поневолити нею суспільну думку, звівши її до єдиного культурного нуля. Може, то така карма людства: озброюватись, покладаючи всі сили новітніх технологій на вівтар Марса заради світового впливу? Виглядає, ніби то політики повинні вирішувати, як ми житимемо в майбутньому, і чи житимемо взагалі. «Фейлетонна доба» у Гессе не має певного хронологічного окреслення: можливо, це час між І та ІІ світовими війнами, або між ІІ і ІІІ… Ця доба відзначається насамперед зниженням духовних потреб людини, котра не встигає за пришвидшеним темпом життя і тому понад усе боїться опинитись на марґінесі суспільства. Зниження духовних потреб неминуче знижує рівкнь самої культури, яка під тиском бізнесу починає ділити себе на масову та елітарну. Однак сучасна елітарна культура аж ніяк не нагадує шляхетну Касталію, бо існує в тому самому бізнесовому полі, у якому брак якості компенсується рекламою. Якість — це тривалість,що не потребує змін. Упродовж лише п’яти років нам довелося пережити кілька літературних культів: Кастанеди, Умберто Еко, Милорада Павича, Пауло Коельо, «Гаррі Поттера»… Хто буде завтра? З кожним новим культом якісний рівень творчості знижується, клонується, і наближається до масової культури. Фейлетонна доба — час процвітання дилетантів, епігонів, модних філософів, кросвордів, психологічних тестів і, безперечно, цілителів та магів. Ми навіть не усвідомлюємо, як глибоко загрузли у всьому цьому, і в якій залежності від грошей перебуваємо.
Коли почалася одна з тих світових воєн, неминуче з’явились нарікання, нібито утримання провінції Касталія — задорога втіха, бо лягає на плечі платників податків і загрожує національній безпеці. Так завжди кажуть, коли треба збільшити видатки на оборону чи на майбутні вибори. Первинне значення слова «культура» — вирощувати, плекати. У культурі фейлетонної доби залишається лише розважальна функція, а часом — пропагандистська. За таких умов сам Герман Гессе і його старший товариш по перу Томас Манн, автор «Доктора Фаустуса», роману про загибель культури, свідомо чи несвідомо, але присвятили себе служінню: стали хранителями найцінніших духовних здобутків людства, давши притулок мудрості й красі Сходу та Заходу серед власних книг. Служіння вимагає добровільної жертви. Колись Гессе вразили слова Шиллера про те, що тільки у грі людина стає вповні людиною. Проте його Гра в бісер не змішується з реальністю, що зробило б її безвідповідальною і навіть небезпечною. На щире й віддане служіння духу не здатна особа слабка, марнославна чи аморальна. Погані хлопці не потрапляють до Касталії, де панує ієрархія розуму й високих моральних якостей. Талант — це велика відповідальність, так само, як і влада. Звичайно, слава поп-ідола чи плейбоя від культури приємніша для знудженого ока, ніж скромність вченого затворника, котрий прагне лише одного: аби йому не заважали. Однак, як я вже казала, якість — категорія постійна і незмінна.
Фейлетонна доба спромоглася на власні міфи. І перший з них — це Успіх. Досягати успіху треба наполегливо і якомога швидше, щоб захопити порожнє місце. На тому шляху дехто може себе ще уявляти Гуру, Пророком чи Благодійником людства, однак наприкінці його турбуватиме лише думка преси і власний банківський рахунок, що допоможе жити згідно становища. І можливо — пишний похорон і бронзове погруддя.
Ще одним міфом фейлетонної доби є Дім звідповідно до критерію «Батьківщина там, де тобі добре». Тобто комфортно. Багато хто покидає провінцію, щоб потрапити до столиці (зі Львова до Києва). Добровільна еміґрація перетворюється на довічне ув’язнення. До того ж потрібно бути щонайменше Растіньяком, аби укорінитись у вищому товаристві.
Третім міфом є Щастя. Це, якщо вважати щастям, коли тебе розуміють (цінують). Та мені здається, що то помилка. Щастя — це, коли ти розумієш людей і намагаєшся їм служити,використовуючи талант, розум і владу. Переживши дві світові війни, Герман Гессе віднайшов суспільний ідеал служіння, пов’язавши Касталію і світ, частиною якого вона завжди залишалась. Водночас це є підвалиною кожної культури. Якщо ми не усвідомимо відповідальність культури за долю цивілізації,останнім її хранителям доведеться,як у романі Бредбері, передавати книги з уст в уста, як передавали сліпі співці Іліаду і українські думи. Без зримої чи незримої Касталії вкотре розвалиться Вавилонська вежа і розпочнеться будова нової.


0 komentarzy »

Dodaj komentarz

Twój adres email nie zostanie opublikowany. Pola, których wypełnienie jest wymagane, są oznaczone symbolem *