Kanał RSS

Мій Близький і Далекий Схід [Mój Bliski i Daleki Wschód]

0

Luty 18, 2013 przez Галина Пагутяк

Мій Близький і Далекий Схід

Мій Близький і Далекий Схід [Mój Bliski i Daleki Wschód], Lwów 2009, s. 136.

Bez wątpienia to najbardziej wyszukana z moich książek, bogato ilustrowana wschodnim malarstwem. Pomysł napisania „wschodniej” książki wypłynął od Wasyla Habora, a formę jej nadał Andrij Kiś. Stąd właściwie książka ma trzech twórców. Książka już dawno stała się bibliofilskim rarytasem.

„Брат мій Енкіду” to swego rodzaju transformacja eposu o Gilgameszu. Całe życie zachwycałam się Sumerem. Pracując nad powieścią wykorzystywałam nawet angielsko-sumerski słownik. Impulsem do jego napisania była wojna w Iraku, gdy amerykańska armia do spółki z miejscowymi maruderami splądrowała znane z kolekcji sztuki Sumerów muzeum w Bagdadzie.

Esej „Сніг у жмені” napisałam na motywie przysłowia Sumerów „Kobieta to sztylet, co podrzyna gardło mężczyzny”.

„Розповіді прочанина” — zaszyfrowana autobiografia. Wreszcie trafiłam do Jerozolimy.

Esej „Рукави вологі від роси” — estetyka międzyludzkich stosunków w kontekście przyrody. „Рукави вологі від роси” dostępny jest w dziale ebooki.

Fragmenty

Грудка солі, що тане у воді

Я прокинулась на світанку настільки слабкою, що тільки очі жили самостійним життям, а душа моя літала над тілом, наче птах над грудкою солі, кинутою у воду. Здавалось, час мій завершився, і ніч, проведена в гарячці, підготувала мене до сприйняття нової реальності і тепер поставила віч-на-віч з нею. І я була нездатна чинити опір.І сама не хотіла його чинити.
Натомість на мене зійшло солодке смирення від того, що все вирішено, що я підкоряюсь нам[1]: не лементую, не біжу плакати в степ[2], не сідаю в пилюку[3], не шукаю зілля вічної молодості. Бо я знаю, що це не має сенсу.Бо я знаю таємниці життя і смерті. Я завжди їх носила у собі, але не так, як мати носить дитя. Мої знання визрівали в моєму серці, як зерна ячменю, коли земля стає гарячою від променів Уту[4],масна від бруду й волога від поту. Вони проткнули моє серце і моє тіло паростками, гострими наче списи, зробивши мою плоть слабкою, виснаженою і непотрібною.Прийде жнець і зітне стебла серпом, зібравши їх у жменю, вимолотить, провіє і зсипле в глиняний горнець. Мабуть, так і лежатиме оце зерно вічно, не пригодившись ні богам, ні людям. Для людей гірке, для богів – смертельно отруйне. Бо ме[5] сходять з неба, а не з землі.
Та чи тобі не все одно, Шамхат[6]? Ти простяглася на ложі так безсило,не годна поворухнути ні рукою, ні ногою, ні устами, наче вже ступила на далеку дорогу до Країни без вороття[7], місця праху і глини, і йдеш по власних кістках.Сонце зазирне сюди аж опівдні,обійшовши по колу дім Гашанни[8]. Так тихо, наче силу моїх вух забрав демон Азаг[9]. Та ні, тиша в мені самій звила собі гніздо. Внутрішня тиша,розпачлива, глуха й несамовита.
Саме час впорядкувати свої думки, доки ті не розбіглися як миші в соломі.Добре, що я прокинулась так рано.Колись ночі мої були безсонні, й прокидалась я тоді, коли довкола вирувало життя, озиваючись голосами людей, птахів, худоби, голосами речей, яких торкаються люди і духи, коли треба щось пересунути чи забрати.Тоді я була жінкою, котра дає втіху кожному чоловікові, який прагне прийняти її дихання.Нині повінь відійшла, поступившись місцем спеці.
Зараз душа моя клопочеться коло тіла, не бажаючи покидати його, хоча могла б пройти крізь стіни і покрівлю.Могла та не сміє, бо заблукає й не повернеться. А це проти правил. Усі повинні дотримуватись правил в Уруці, найобгородженішому й найвеличнішому з міст країни чорноголових. Знає вона, що по дорозі в Країну без вороття доведеться побачити чимало неприємних відразливих речей, а в царстві Нергаля[10] і Гашінгаль[11] – й поготів нема радості для таких, як ми.Адже може так трапитись, що я проживу так довго, що висохну, наче покинутий канал, куди навіть підчас повені не потрапляє вода, і вже ніхто не пам’ятатиме про мене, хіба що боги жалкуватимуть, що я не піклуюсь про них. Тіло кинуть в Ріку і нею я припливу до Країни мертвих, як зазвичай усі нужденні.Ніхто на землі не готуватиме для мене пива і хліба, ніхто не дасть мені срібла заплатити ні воротареві[12], ні перевізнику.
Якби нині вирушати туди,ото було б славно!Шамхат усі знають.За нею досі зітхають великі й малі люди Урука: писарі, купці, мисливці, пастухи, воїни, що не мають матері.Кажуть вони: “ Відколи Шамхат сидить в пилюці, не чує ніхто з нас себе Аманкі-туром [13], здатним запліднити Небо-Землю, порожніми й безрадісними стали наші ночі, гнівається світла Гашанна.” І хоч я була звичайною веселою жінкою, навіть не блудницею при храмі, кожен знає і мовить мені вслід: “ Це та, котра звабила дикого Енкіду, навчила його їсти хліб і пити пиво. Це та, яка сходила на ложе до енсі [14] Більгамеса.( Втім,цим похвалитись може чи не кожна молодиця в Уруці. ) Це та, завдяки якій багатіє Урук, бо кожен чужинець просить її ласки, приносячи щедрі дарунки.”
Але як воно буде далі? Енкіду пішов до Країни без Вороття, а ен Більгамес, обливаючись слізьми, у великій тузі. покинув Урук. Місто осиротіло. Шамхат осиротіла. Не б’ють барабани, скликаючи воїнів на битву, не місять ногами глину громадяни Міста, не ліплять цеглу. Гніваються боги.
Страх проймає Шамхат, бо світ зупинився, життя завмерло, і лежить вона горілиць, чекаючи сходу сонця, всюди проникаючого Уту. Кожен бог несе одночасно смерть і життя, лівою рукою вбиваючи, правою благословляючи. Таке ме – закон, що його хранить Ан [15] на небесах, посилає Мулліль [16] на землю, впроваджує Аманкі [17] серед усього живого.Якщо порядок порушиться, світ зупиниться, і небесна волога зіллється з водою Абзу [18] і водою Нанше [19], як уже було колись. Тоді вижив лише один чоловік, здається,Зіусудра [20] його звали. З тих пір літо нагадує нам про смерть і справедливість, бо се трапилось влітку.Має бути порівну мертвих і живих. Це теж ме.Пощо було йти на Захід Більгамесу [21], де нібито є країна вічної молодості, Дільмун? Чому він не пішов на Схід, не вийшов через Східну Браму? Чому він покинув сиротою Урук-обгороджений?
Міркують над цим жерці, міркують писарі, міркують усі мудрі люди. І я про це думаю. Мовчки, бо моя особа надто скромна, і я не списую свої думки на глиняних табличках, тож про це ніхто не дізнається.Міркую я так. Більгамес повернеться, якщо не знайде того, чого шукає. Якщо знайде, то не повернеться. Відповіді на питання, чи може змиритися в одному тілі життя зі смертю, божественне й людське.Ця відповідь потрібна лише Більгамесу. Ні мені, ні Енкіду [22], ні Уруку вона непотрібна. Більгамес міг спитати про це богів, тут, у храмах.Але демон туги погнав його на Захід.
У нас, маленьких людей, стосунки з богами простіші. Ми приносимо їм в жертву тварин, молоко, мед, пиво, збіжжя, повертаючи дещицю з того, чим вони нас колись обдарували. Боги свідомі того, що світ множиться і став настільки різноманітний, що вони його ледве стримують, як ошалілого від хіті бика. Тільки на відміну від нас, вони не втікають, а вбивають бика, заманивши його у пастку.Бо завжди можна наліпити нових людей з глини, що над прірвою. Убивати тих, кого любиш, звичайна річ в Небі-Землі [23]. Більгамес і я вбили Енкіду. І вжахнулись того, що вчинили. Однак після того світ не став іншим:трава не зів’яла до косовиці, греблі не зруйновано, риба не уникнула сіті, молоко корів не стало кров’ю. І живих не стало більше, ніж мертвих[24]. Це означає, що ні Більгамес, ні я не прогнівили богів.

«Брат мій Енкіду»

[1] Це слово означає долю, призначену богами
[2] Щумерський образ :найвищий вияв емоцій – втекти у пустелю, подалі від людей.
[3] Ознака жалоби за померлим, характерна для багатьох народів.
[4] Бог сонця й справедливості, у вавілонян – Шамаш.
[5] Дуже складний термін шкмерської філософії, що означає ідеї, категорії буття,що сходять з неба.
[6] Ім’я перекладається, як”весела жінка”. Так називали блудниць у Шумері.Однак, дослідники вважають, що це власне ім’я, оскільки воно супроводжується словом harimtu, що означає блудниця.Шамхат – персонаж Епосу про Гільгамеша,жінка, яка приручила дикого чоловіка Енкіду.
[7] Так називали потойбічний світ.
[8] Гашанна жіночою мовою ім’я богині Інанни (вавилонська Іштар), богині-діви, що опікується коханням і війною.Покровителька Урука.Тут йдеться про її храм.
[9] Жемон хвороби.
[10] Країна мертвих, якою правили Нергаль і Ерешкігаль( жіноча форма імені –Гашінгаль).Цей світ знаходився під землею, і його освітлював Уту тоді, коли на землі був день.
[11] Сестра Інанни.
[12] мертвим було нелегко перейти у той світ.Вони повинні були платити сторожам.
[13] Аманкі ( чоловіча форма – Енкі), бог прісних вод. Існує міф, нібито в образі бика бог вилив своє сім”я, і звідти постала ріка Тігр, що текла під стінами Урука
[14] Енсі(ен) – титул вождя, правителя міста-держави, якою був Урук
[15] Ан (Ану)- бог Неба, хранитель священних ме.Найбільш віддалений від земної суєти, Ан не втручається ні в справи богів, ні в справи людей, втілюючи у собі мудрість Всесвіту.Покровитель Урука.
[16] Мулліль – жіноча форма імені одного з верховних богів Енліля,що перекладається як “володар+повітря”, панує над тим, що знаходиться між небом і землею.У віруваннях шумерів уособлював стихію природи. Наслав на людей потоп.
[17] Перекладається як”володар+землі”. Покровитель прісних і підземних вод, творець людей і суперник Енліля.Його ще називали Великий Брат Богів.
[18] Абзу – підземні води
[19] Нанше – богиня морської води
[20] Означає “той, хто знайшов життя”Більш відомий, як Утнапішті, цар міста Шуруппака, що пережив потоп і єдиний з людей разом з дружиною отримав безсмертя.
[21] Більгамес – Гільгамеш, цар Урука, син царя Лугальбанди і богині Нінсун. Дехто з істориків вважає, ніби така особа жила приблизно 2800-2700 р. до Р.Х.Ім”я означає “предок-герой”., або “старий-юнак”, як називали Сонце. Покровителем Більгамеса був Уту.
[22] Енкіду- дикий чоловік, який зійшов з гір. Боги послали його, щоб втихомирити Більгамеса, який не мав рівних серед людей. Архетипічний образ: дикун, якого цивілізують. Щось на зразок Каспара Гаузера, П”ятниці. Ім’я вказує на зв’язок з Енкі: можна перекласти, як “той, кому сприяє Енкі”, “улюбленець Енкі”. Більгамес символізує вогонь, Енкіду – воду. Відтак можна зрозуміти складний характер їхніх стосунків.
[23] Шумери не мали слова на означення Всесвіту, й називали його Небо-Земля. Згадаймо українську колядку” Небо і Земля нині торжествують.”
[24] Шумери вірили, що число мертвих не повинно перевищувати число живих. Тому смерть вважалася доцільною, а коли хто зумів вирватися з підземного світу, мусив знайти людину, яка погодилася б піти туди замість нього. Цей мотив часто можна зустріти в казках багатьох народів.


0 komentarzy »

Dodaj komentarz

Twój adres email nie zostanie opublikowany. Pola, których wypełnienie jest wymagane, są oznaczone symbolem *