У домі , куди я приїжджаю не так часто , як би хотілося , ніхто тепер не живе. На неторканому подвір’ї сліди котячих і пташиних лапок. Я запнула вікна шторами , бо весною сніг такий сліпуче білий , і такий небажаний. На стіні не висить календар. Я більше не питаю нікого , чи вже весна чи ще зима. Це й так видно. 

Мої слова відкидають дедалі більше тіні. Більше , ніж дерева. Їх вирубали вздовж траси до села , і тепер взимку сніг замітає дороги так , що вони зникають. Моя криниця переповнена водою , яка нікому не потрібна. У кожного є своя криниця біля хати. Я набираю лише одне відро. Воно трісло , і чимало води витікає , поки несу її до дверей.
Через місяць я знову наберу відро чи два з цієї повної криниці. Світ забирає в мене лише слова , зовсім небагато слів. Тінь залишається мені. Настане час , коли я існуватиму лише в тіні своїх слів , невидима для інших. Тому й намагаюсь розповісти про це метелику , який восени сховався в шафі , наповненій одежею минулого : живих і мертвих. Ми не заберемо на той світ ні цю одежу , ні ці криниці , переповнені водою , бо вони нам непотрібні.
Метелик прокинувся увечері й став літати по кімнаті ввечері. Довелось вимкнути світло. Хтось і для мене вимикав світло , щоб я не обпеклася. Тому я знала , що треба зробити. Але вранці , коли за вікном засяяло сонце , устократ підсилене білизною снігу , метелик став битися об шибку. Якби йшлося про мене , я б випустила себе у той сліпучий світ , оскільки часу для мене більше не існує. Миттєва смерть піля короткої агонії. Але з метеликом я не можу цього вчинити. Я наливаю на підвіконня цукрової води , розуміючи , що це марно. Його крильця щурхотять на всю кімнату. А потім ховаю метелика в шафі серед непотрібної одежі. Можливо , він знову засне і знову прокинеться. І спробує ще знайти квіти надворі. Я стала свідком трагедії існування , і мені боляче до смерті. Бо це також і моя трагедія. Це те , що змушує мої слова відкидати тінь.
Мала чи не мала рацію придворна дама з Китаю , яка сказала: тінь краще передає суть речі ніж сама річ? Тепер я вже не знаю. Коли стільки снігу перед твоїми очима , хочеться обміняти власне життя на життя метелика з шафи. Можливо , тоді я нарешті зрозумію власне призначення й піду на поклик сліпучого світла.