Оце читаю зараз роман Гюго Гамільтона «Люди з веснянками» в контексті сумних пророцтв знищення української мови і якесь неприємне враження.Бо автор не має сумнівів, що ірландській мові треба дати померти – і край. Погано, коли в людини немає сумнівів.Це та межа,за якою починається не лише завищена самооцінка, а й крейдяний період з його мертвими мушлями, які символізують підростаюче покоління.

 Біль, який відчуваєш,коли принижують твою мову, свідчить, що  ти ще жива. Ми – живі.

Ненависть до мови, як не дивно, породжена саме цим болем.

Для української мови більш підходить модель шумерської мови,яку витісняли,підміняли, аж доки вона не стала лише мовою сакральних текстів.Наші сакральні тексти –народні пісні й поезія.

  Зараз триває процес, який я б називала розмивання мовних стандартів.Це як річка, над якою знущаються.Сиплють сміття, вигортають з дна каміння, дозволяють повені руйнувати береги, врешті змінюють природнє русло на штучне.Кожна мала річка на рівнині в Україні – це канава.Жива вода лише у витоку, або в гірських річках, які теж понівечені, але живі.Ось така зараз мовна ситуація.

  Я зауважила, що полюючи за русизмами і кальками, не помічаю вже деформації синтаксису.І тоді виникає думка: чи не краще замість Умберто Еко чи Харукі Муракамі  почитати прозу Вінграновського і Григора Тютюнника. Я вже не знаю, наскільки моя мова українська, а наскільки ні. Сумнів – неприємне відчуття, але корисне як ліки.