Вчора я побачила червоний плакат з профілем Тараса Шевченка, почеплений на стовпі – «…добре вигострить сокиру.» І продовжила собі: «та й заходиться вже будить». Чи багато українців можуть це зробити? Прочитати наступний рядок Кобзаря. Ну, і вигострити сокиру також? Чи мають вони вдома «Кобзар»? Як правило, ті, хто має вдома Біблію, мають і Кобзар, і цитати з нього наче цвяшки в голові на кожен випадок життя. А є ще ті, хто здирає з нього кожух і шапку, бо їм не подобається не джентельменський прикид поета, вдягають його наче паперову ляльку в паперові вбрання. Ні, він не мужик, не хлоп, він – європеєць, успішний художник, світська людина, не заплаканий дідо, а мачо! – кричать вони і метушаться, щоб іще вигадати. Треба показати його крутизну, модернізувати, раз не вдається забути і розвінчати його харизму. Та відчепіться вже від нього, а просто слухайте його голос.

Так, Тарас Григорович – європеєць. Завтра у  Флоренції, яку він так і не зміг навідати, бо обрав нонкоформізм, а не лизоблюдство, відкривають йому пам’ятник. Жодному поету в світі не поставили стільки пам’ятників на планеті, скільки Шевченку. Земля, на якій стоять ці пам’ятники, стає українською. Можна сказати, що це експансія. І це круто – значно крутіше, ніж краватка і світські манери, бо цього можна і мавпу навчити. Але написати Книгу Буття українців, яка охоплює минуле, сучасне і майбутнє, і ніколи не старіє – це абсолютно унікальне явище в історії людства. Книга, яка відповідає на всі питання, книга, яка бореться з антиукраїнською  пропагандою будь-якого штибу, книга правдива і безжальна, самокритична, нетолерантна, бунтарська. Яка, зрештою, зробила те, чого не могли зробити вожді й політики – створила нам соборну Україну. Поява Шевченка не випадкова. Він просто став тим зерном, яке зійшло і виросло. Шевченко  знав, що потрібно українцям, і він це реалізував у словах, а слова пішли в люди і перетворилися на добрі справи. Земний володар – це одне, а «володар у царстві духа» – це інше. Кон’юнктура і штукарство – це одне, емпатія і одержимість – це інше. Така ж сама прірва між блазнем і пророком, між офіційною історією та історичною правдою, літописцем і кобзарем. Відкиньте перших, прислухайтесь до других і ви зрозумієте, що таке Україна, і за що її треба любити в добрі часи і во врем’я люте. Може, мертві воскреснуть, а незрячі й глухі зціляться. «Кобзаря» неможливо знищити, бо це не один колосок, це ціле поле, зоране, засіяне українцями всього світу, які сьогодні мають честь вийти і прочитати вголос вірші Тараса Шевченка вдома чи біля його пам’ятників. І хай весь світ нам заздрить.