Останній у цьому році  допис буде про незахищеність. Це як ковід – ніколи не знаєш, з якого боку він на тебе нападе і наскільки сильно вдарить. Публічних чи менш-більш відомих людей   атакують журналісти, які вважають, що  ті не мають права на приватність, що вони його втратили. Хоча кожна людина, навіть найгірший мерзотник, не може втратити цього права, бо це аморально. За винятком тих випадків, коли вони мають від того зиск, тобто піаряться й займаються інтелектуальним ексгібіціонізмом. Коли порушення приватного простору тиражується і кожен отримує до ступ до твоєї кухні, до кімнати твоїх дітей, до твого майнового стану, навіть до твоєї спальні, тут не допоможуть ні суди, ні публічні вибачення. Це все одно, що підлити бензину у вогонь – скандал у наш час вельми прибуткова справа. Тому найкраще викреслити раз і назавжди зловмисника зі свого життя.І зробити це негайно. Що ж, це непогана сатисфакція, як на мене.

Коли я писала про рід передміщан Модрицьких, то зустрічалась особисто з кожним, про кого писала, узгоджувала текст від першого до останнього слова, дякувала за довіру. Бо на кону було все їхнє життя. Тепер я ще більше розумію Екзюпері про відповідальність за тих, кого ми приручили, хто нам довірився. Ми можемо засуджувати вчинки, маємо право ненавидіти, але ніколи не повинні публічно обговорювати зовнішність, вдачу, дітей, побут, інтимне життя будь-кого. Ніхто не випише нам  індульгенцію на це. Ви знаєте, чим загрожує священику розкриття таємниці сповіді – він втрачає сан. Так само лікар втрачає ліцензію, якщо розкриє історію хвороби пацієнта, навіть на вимогу прокурора. Чому ж це дозволено всім іншим?

Брак емпатії, сексизм, невміння фокусуватись на найважливішому. Якщо у вас є ці вади, не беріться писати мемуари про живих і мертвих. Яке світле почуття залишають «Денники» Петра Сороки, що так умів знаходити в людині божественне. Його недооцінювали, вважали провінціалом, але він зумів піднятися над світськими гуру від літератури не лише делікатністю, тактовністю, але й проникливістю і точністю в оцінці літературних явищ. І в той же час був безкомпромісним. На прохання його дружини я написала невеликі спогади, в яких просто розмовляла з Петром, як колись. Від цього мені стало трохи легше. Відбувся катарсис. І родині Петра теж стало трохи легше. Вони самі мені це сказали.

На жаль, інші мемуари, які мені траплялись, відзначались дріб’язковістю, заангажованістю, або й дрібною помстою. Через сто років по нас будуть судити за ними, бо це як вікно Овертона – кинеш камінь і запустиш демонів у чужу хату. Тому я чудово розумію Селінджера, який оточив себе непроникною стіною до кінця життя. Якби йому не лізли в душу, він створив би набагато більше. Але втрата довіри до світу стала трагедією митця. В кожного з нас є свій больовий поріг.І пекло виглядає місцем, де перекручують твої думки і  розкривають всі твої таємниці.