Про плагіат і халтуру або А шо такоє?
1Липень 4, 2020 від Галина Пагутяк
Норми в нашому суспільстві деколи такі дикі, що здається, ніби я живу в альтернативній до здорового глузду реальності. Плагіат починається зі школи. Школярі скачують з інтернету реферати і твори. Хто намагається писати сам, може поплатитись за це гіршою оцінкою, «щоб не був такий розумний». Есеї на ЗНО писати навчають репетитори,але дитину, яка нічого не читає, можуть і не навчити висловити елементарну думку. Курсові, дипломні роботи в закладах освіти можна купити.Як і дисертації.Найгірше – це те, що ці страшні гріхи толерують і навіть доводять право привласнювати чужі тексти, шляхом купівлі чи крадіжки.За межами цього альтернативного світу плагіат – один з найтяжчих злочинів, який жорстоко карається.У нас – а шо такоє?
Не краща ситуація і в літературі. Вимоги до художніх творів настільки низькі,що весь процес плаває у мутній воді графоманії, де тяжко упіймати рибку цінної породи. Нацупив з перекладів і Вікіпедії – постмодерн, або сакральна відмазка –”заздриш, невдахо” чи «абіжают патріота». Відчепіться –а шо такоє? Головне – подати себе правильно,тобто прорекламувати. Особливо тяжко на серці,коли йдеться про сюжети з історії. Архіви чи наукові дослідження там і не валялись. Послуги консультантів – також.Що ж, фантазувати на історичну тему можна, висловлювати гіпотези, заповнювати прогалини теж, але при цьому консультуватись з істориками, щоб «начистила картоплі» не вигулькнуло в опусі про 17 ст. Бо буде соромно перед читачами. Хай рецензенти лають за ідеалізацію,домисли,все,що завгодно, а от історичні блохи переносять чуму з густого хутра фантазії в чиюсь бідну голівоньку дуже швидко. Досить з нас вже коронавірусу.Ї який це жанр – не має значення. Хоч би й фентезі. Найгірше те, що в цих «несуттєвих» деталях зачаївся диявол, дуже страшний і дуже сильний,ім’я якому Брехня. А брехня спотворює реальність до невпізнання. Соціальна відповідальність розчиняється в кислоті поблажливості й знищує людину як істоту мислячу. Де мисляча людина,там і мораль. Залишається лише людиноподібна істота, яка тупо зжере все,що їй дадуть. До чого довела неперебірливість в політиці ми вже бачимо. В гуманітарній сфері – наслідки ще жахливіші. Владу легше поміняти, ніж свідомість.
Ми наблизились до краю прірви, роблячи легітимними і шанованими злодіїв, покидьків, нікчем,бездарностей,колишніх кагебістів і перебиранців-комуняк, піддаючи натомість анафемі тих,хто звертає увагу на небезпеку від бліх і щурів. Ба,їхні прихильники навіть з пафосом захищають ефемерну свободу творчості чи виявляють цехову солідарність. Видавництва повинні віддавати всі твори на історичну тематику на рецензію фахівцям,щоб з них потім не сміялись, але в нашому світі порядна репутація як апендикс можна жити й з ним, а можна без нього. Популяризація історії – надзвичайно важлива справа державної ваги, час вже це зрозуміти і обговорювати цю проблему,а не маргіналізувати її, переходячи на особистості.
Kategoria Блог | Теги:
Ото Ви зачепили, пані Галино! Та чи не здається Вам, що мурий й далі наминає, немовби й не про нього те? З рецензійним ситом для творів на історичну тематику – в саме яблучко. Одна лиш заковика: яким саме хвахівцям мали б видавництва надсилати ті книжечки на рецензію? Чи не таким ось, об якого я перечепився свого часу? : http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=11827
А воно ж титуловане. Що з того, що вибачилося у приватному порядку? В аналах Інституту українонезнавства все залишилося як і було. Жодного спростування. Але ж їхні опуси перекладають на мови світу і світ сприймає нас через те криве дзеркало. Але все це пусте. Еліта наша розпорошене, капсулована, а широка публіка вся в телевізорі. Проте, і ця моя мимовільна реакція ні дочого. Схоже Ви не опускаєтеся до спілкування з читачами Вашого блогу