Я не лише письменниця, а й читачка. Мені пощастило в дитинстві відчути смак і запах слова рідною мовою не лише в спілкуванні з людьми, але й з книгами. В четвертому класі мама купила в Дрогобичі «Неопалиму купину» і «Собор», сестра притягла переписані вірші Леоніда Кисельова, Василя Симоненка, а вдома час від часу обговорювалися теми, за які моїх батьків вчителів могли зробити рядовими колгоспниками. Мама з татом виступали в самодіяльному театрі, який ставив Франка, Карпенка-Карого,як за часів «Просвіти». Мама купувала книги, які досі є окрасою моєї бібліотеки : Іван Величковський, Григорій Сковорода, Літопис Самовидця.Тато роздобував десь грубезні історичні романи, наприклад, «Людолови»,»Мальви», «Останні орли» і вони мандрували від хати до хати, і врешті повертались. Крім того, мама купувала все,що мало стосунок до Шевченка, і привезла із Канева ювілейний «Кобзар»,де була «Розрита могила». Це все читання, часом напівлегальне,стало для мене панциром від брудних потоків, як згодом могли розмити мою національну ідентичність. А ще я знала всі доступні українські казки і пісні, прекрасні дитячі вірші Наталі Забіли і Грицька Бойка, чарівні казки Оксани Іваненко. У школі ми скинулись цілим класом і купили збірку закарпатських народних казок «Три золоті слова»,а на перервах бавились  інсценуючи казки Івана Франка. А як плакали наші старші сусідки над «Олюнькою» та «У неділю  рано зілля копала». До речі, «Олюнька» досі є хітом у сільських бібліотеках. У автобусах люди співали українські народні пісні. І це було в часи «розвинутого соціалізму», а насправді брежнєвського застою.

Здавалося, що з настанням Незалежності відкриються всі шлюзи національної культури без цензури. Тим більше, що стали видавати заборонених совєтським режимом авторів, книги Грушевського,Дорошенка, Аркаса. Але мудрий український нарід полюбив телевізор і його загіпнотизували Кашпіровський та Чумак,а там уже і в хвіст, і в гриву його почали ґвалтувати російською попсою і  шансоном. Наша інтелігенція полинула в світ зарубіжних бестселерів і кинулась доучувати англійську, і вже не повернулась в Україну,  хоч там і мешкає. Найбільш свідома її частина,звичайно,не скаже, що «лучче бить изнасилованной чем украинизированной»,але ховається під стіл від слова «націоналізм». Бо українські націоналісти, як переконали її завербовані кадебістами ліваки і діаспоряни, то найгірше, що може трапитись з людиною. Весь цей стан речей породив таке явище як сучукрліт, для творців якого аж ніяк не характерні пошуки української ідентичності, а важливий пошук свого місця в харчовому ланцюжку літпроцесу. Неперервність традиції перестала,по суті, існувати. Але ці добрі люди намагаються все ж писати українською мовою, бо ж вона державна,хоча не прагнуть стати активними її носіями в побуті і захисниками в світі. Шумерська мова після розпаду держави проіснувала ще тисячу років, уявіть собі. Вона збереглася у сакральних текстах і богослужіннях.

Українська мова переживе і державу, яка не дбає про її здоров’я, і мудрий український народ, який нею не хоче послуговуватись, завдяки художнім текстам, тобто літературі. Я не певна, що буде з Україною через рік, але українська література за тисячу років акумулювала в собі величезну енергію і досвід виживання і буде ділитися  нею до останнього українця. Не виживуть тільки псевдотексти, як не вижили премійовані шедеври доби соцреалізму. Справжня українська література завжди задовольняла потребу у правді, якою б гіркою вона не була.

Я не закликаю  ні до чого, просто вказую найпростіший шлях до національної ідентичності, доступний кожному. На цьому лакмусовому папірці спалюються щодень публічні люди від політиків до журналістів, тому так важливо знати їх ставлення до національної культури, а не лише те, якою  мовою вони розмовляють.