Як поневолений народ руйнує мову колонізаторів
4Червень 4, 2019 від Галина Пагутяк
Як поневолений народ руйнує мову колонізаторів
Можете зі мною не погоджуватись – це лише хвилеві враження від поїздки на Мамай-фест у Кам’янське кілька днів тому. Фестиваль, присвяченій персоні Козака Мамая, справжній український рай, поза межами якого нуртує життя на основі зовсім інших цінностей. Місто під владою «червоних директорів» – це Запоріжжя. Не Кам’янське. Запоріжжя – трагічне, розчавлене руським міром, зі сплюндрованою москвоязичієм Хортицею, у мене викликало лише розпач. Чому ж місто металургів, батьківщина Брежнєва,російські вивіски і абсолютно російськомовне населення не викликало в мене відрази? Як,зрештою, і раніше Дніпро? Бо я аж тепер дотямила, що мої вуха і очі почули й побачили стійку тенденцію до перетравлювання мови колонізаторів. Благословенний звук «Г», тобі треба поставити пам’ятник – ти шибениця, на якій колись повісять руський мір, повільно затягуючи петлю. Ці добрі неукраїномовні люди вимовляють “ Г” так як треба нам, а не Кремлю: від провідників потяга до малих дітей. Їх мова – ще не суржик, а адаптована до української горлянки примітивна російська, збагачена українськими словами та інтонаціями. Її вже не вистачає для висловлення і порозуміння, вона – для побуту, гри в карти,тут грають у карти навіть малі діти в потягах. На якомусь етапі вона стає поперек горла і починає душити. І виходу нема – треба скинути зашморг. Реакція перехожих та пасажирів на мою українську – розгубленість і жаль, що вони так не вміють. Хотіли б, але не вміють. Лише раз я почула, як молода мати, йдучи вулицею, щебетала по телефону українською легко і вільно, переходячи час від часу на милий суржик. Місцева, однозначно. Мова з головою видає походження, і на Росії цей субпродукт будуть сприймати як хохлів і підлеглих. Ходячі шлунки це не турбує,звісно. У нас повно таких галичан, що в час війни їздять за поребрик на заробітки чи готові зрадити навіть віру батьків заради карти поляка. На тлі освічених свідомих українців їх співвітчизники дедалі більше будуть почувати себе неповноцінними, а їх діти ще «подякують» батькам за Кіріла,Нікіту та Альону. Маю надію,що для реваншу вже запізно трохи. Спротив буде, а тікати з цієї прекрасної благодатної землі не всі захочуть. Козак Мамай сидить собі у позі лотоса під деревом Пізнання, і шабля з пістолем напоготові. Нема чого за ними бігати та просити розмовляти мовою дідів і прадідів, виморених голодом та репресіями. Самі повернуться,бо кожен день віддаляє нас від Імперії і наближає до України. Виживуть розумні й кмітливі, з люблячим серцем. Це – природній відбір досконалих гомо сапієнс з маси, яка не знає жодної мови.
Називайте мене оптимісткою, як собі хочете. На агресію супроти всього українського треба відповідати жорстко і адекватно. Спитайте Козака Мамая – як.
Kategoria Блог | Теги:
ДЯКУЮ, пані Галино! Бачити у руїні – замок майбутнього – таки мистецтво і пророцтво. Я також щиро вірю у це. А на разі скромно пошукую за рідними душами саме там – у Дніпрі, Запоріжжі, Одесі, Криму, тощо. Де лиш випадає нагода. Особисті зв’язки з людьми – це срібна куля проти ворога. СЛАВА! СЛАВА! Слав Мамаю УКРАЇНІ!!!
щиро дякую за цей трохи нетиповий для вас, але тим більш приємний допис оптимізму!
Наше слово, наші думки, наше життя, як, невидимо плачучи гіркою сльозою, сказала Оксана Забужко, закопані в пісок пустині, «І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався» («Notre Dame d’Ukraine: Україна в конфлікті міфологій»). Попри те, пам’ятаймо твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!», бо місія України, українця нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя:
Як ти українець – готов будь на жертву,
Готуйся щодня на розп’ятття:
Ми духа несемо в колоду півмертву,
А нам в нагороду – прокляття!..
Іван Огієнко
Розмислюймо над словами борця за державність України вдень та вночі: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ як національність» (Іван Огієнко. В кн. Миколи Тимошика «Запізніле вороття»). Пам’ятаймо, що в українців точкою відліку для їхнього життя завжди мусить бути – «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра»!.. До роздумів, до щоденної праці, бо сльозою думку не освятимо, сльозою правди не здобудемо…
«На початку було Слово, і Слово в Бога було…» Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» – писав про долю Шевченко. Зважте: українці звикли до того, що долю дитині дає мати (означення слова «материзна» в розумовому і духовному значенні), її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя… Бездумна людина погубить усе… і своє, і те, що їй не належить. Оберігаймо, примножуймо наші думки щоденні – це наше життя, життя громади…