Умови,в яких розвивалася і розвивається українська культура, жахливі й принизливі, але вона стоятиме до останнього воїна. Тих  воїнів стає дедалі менше, а мало би бути навпаки. Бо суспільство поринуло  в апатію внаслідок корупції та стокгольмського синдрому, і вивести з неї може лише природний розвій національної культури. Це – моя думка. Хтось занурений у депресію, хтось веде життя мухи-одноденки, хтось намагається усвідомити стан справ… Ціле покоління виросло, чуючи від батьків: треба валити звідси, бо діла не буде. Ці батьки звикли жити як мурашки, а не як бджоли,які діляться медом з іншими. Юні митці мріють про світове визнання,якийсь міфічний глобальний ринок, де можна буде продавати культурний  продукт,виготовлений за європейськими стандартами. Нехай, такі вже зараз прагматичні часи, тільки стандарти мають бути не комерційні, а …  Якісний продукт не вирощують в пробірці, а на добре угноєних доглянутих грунтах, підготовлених попередниками,зігрітих теплим сонечком рідного дому. Наліпити з одного тіста епігонів – ця ніша вже зайнята маскультурою західних та східних сусідів. Особливо,це стосується кіно та літератури.

Була в нас колоніальна культура, яка прямувала до спільноти «радянський народ». Релікти цієї доби й досі схильні до колаборації з владою і не бачать в цьому нічого поганого. Вони відходять один за одним, а дехто ще й встигає скомпрометувати себе на смертному порозі панегіриками владі, чи просто отримати грубі гроші за замовний матеріал. Світлої пам’яті Петро Сорока на смертному ложі  вдягнув чисту сорочку правди, не побоявшись виступити проти  Івана Дзюби. Але ці – не мають  встиду.

Не мають встиду і молодші, всюдиприсутнє комсомольсько-кадебістське плем’я, яке завдяки  почасти наївній, почасти нашпигованій кадебістами діаспорі досягнуло успіхів у промоції постмодернізму Насправді то був постсоцреалізм, вульгарний і примітивний, виражений мовно суржиком та англіцизмами. Ці  успішні культуртрегери створили собі потужний піар за допомогою ЗМІ, де працювали такі самі як вони комсомольці з кадебістськими хвостами,  і породили укрсучліт, без знання мови, історії та культури рідного народу, і з повною  безвідповідальністю та готовністю колаборувати з ким завгодно. Справді талановиті люди там не потрібні зі своїм загостреним сумлінням і прагненням сягнути вершин майстерності. Їх тепер вигідніше ігнорувати, аніж вбити, бо в цьому хижацькому просторі воркшопів, рейтингів, скандалів повинні бути лише свої. Таке зараз всюди, але в Україні воно набуває форми гротеску. Наліпити гіпсових фалосів  чи приклеїти мертвих метеликів на полотно – це не мистецтво,  а засіб шельмування.  Тільки в першому випадку автора женуть в Україні поганою мітлою, а в другому – автору з ядерної держави платять мільйони, потай скуповуючи полотна старих майстрів і тримаючи їх у бункерах. А концептуальні шедеври – це для відмивання грошей. І доки будуть  гнати таких «незалежних творців», доти ми маємо шанс отримати гідну культуру гідних людей . Але щоб ви знали: ніколи ці двоє авторів не будуть  рівні. Тому що у нас забрали свого часу ядерну зброю, затиснувши ніжне тіло молодої держави між Сциллою тоталітарної Росії і Харибдою демократичного Заходу. Найбільша геополітична помилка сучасності,яка в майбутньому може обернутися мільйонними людськими жертвами. Проте люди, які ліплять метеликів на полотно, і ті, хто купує в них, недостатньо розвинуті, щоб знайти логічну послідовність. Розвиває лише висока культура, прищеплені нею добрий смак, відповідальність і гідність.

Тепер у нас хочуть забрати наше право на розвиток національної культури, а  це зброя потужніша ніж ядерні боєголовки. Вона не старіє, її не списують. Як це робиться? Просто ми повинні від неї відмовитись. Стати донорами для інших культур, заробітчанами, що їх ніколи не визнають рівними. Бо лише самобутні й майстри – вільні й незалежні, де б вони не народились. Доки  не обріжуть своє коріння, звичайно, і не деградують, проковтнувши шмат сиру, в якому ховається диявол.