Вчора у крамниці,де завжди грає пристойна музика,покупці мали змогу  почути суботню радіопередачу про мову. Гладити чи прасувати одяг – було однією з тем випуску. Очевидно,продавці самі слухали пояснення мовознавця.  Там ще лежав на подушці вгодований білий котик, час від часу простягаючи лапку до мисочки з добірними харчами. Такою я б хотіла бачити Україну: гарна музика, чиста мова, усміхнені люди і теплі котики. Мовний комфорт – одна з найбільших потреб людини. Мені пощастило народитись і жити в Галичині, я всюди чую живу мову і помічаю зміни, які в ній відбуваються. Я не хочу,щоб українська мова стала, як це трапилось з шумерською, лише мовою високої поезії давно померлих поетів. Я не хочу, щоб її примушували розвиватись у той спосіб, який веде до зруйнування гармонії. Мову потрібно відчувати і впускати в неї слова, які  їй пасують.

Останніми роками у нас з’явились самопроголошені «вчителі»,для яких мова – це математика, а не музика.  Вони повчають навіть досвідчених письменників. Колись один такий надіслав Валерію Шевчуку обуреного листа,що той не знає української мови. Якщо в неграмотності звинувачують Великого Майстра, то що вже казати про нас, скромних письменників, на яких полюють у соцмережах мисливці, що вивчили мову з підручників і спілкуються в побуті  московським суржиком. Давня притча про шевця, який критикує маляра, знову до речі. Коли до філологів-«математиків» потрапляє художній текст, вони його перетворюють на підручник. Натомість філолог-«музикант», редагуючи прозу чи поезію,  відчуває те  краще, виразніше слово,про яке забув письменник, і нагадує йому. Він читає вголос речення,щоб відчути його ритм і виправляє порушення. Це все тому, що стихія мови йому не чужа,він сам плаває там як риба. Я знаю кількох письменників, які  наділені універсальним чуттям мови, і, хоча в юності жили в російськомовному середовищі,  пишуть просто розкішною українською мовою. Літературний талант – це дар  відчувати мову. Без цього дару письменник  ніколи не стане майстром. Він буває вроджений чи набутий,без нього – ніяк.

Наше ставлення до слів,що проникають у нашу мову,має бути неоднозначне. Повинна існувати внутрішня мовна політика. Це – беру, цьому є відповідник, а це пасує до  дружнього кола, але не годиться для публічного спілкування. Російський мат, слова-паразити, тюремний жаргон прибережемо для зустрічей в темному провулку, це може врятувати  нам життя. Але неприпустиме при дітях, жінках та людях поважного віку. Мовне хуліганство і мовна розпуста збезчестили нам сучасну літературу і відвернуло від неї силу-силенну читачів. Як і намагання писати так, щоб легше було перекладати. Лукаш, Мисик,Перепадя, Кочур перевертаються в гробах від Гугл-транслейту.

Огида до української класики передається не лише від вчителів-словесників, а й від  письменників, які легковажними заявами виносять їй вердикти на користь якої завгодно зарубіжної класики. Вони забувають,що мова високої художньої літератури сприймається як канон, і кепкувати з неї можуть лише  хами.

Те, що нам пропонують  «мовні експерти», здебільшого не шлях розвитку, а шлях занепаду і хаосу. Останнім часом    українській мові намагаються нав’язати недолугі фемінітиви, які здорове мовне тіло  не може сприйняти, якби не намагалась гендерна тоталітарна секта.

Але дивіться, як гарно вписалась в живу мову призабута «непозбувна бентега», як приємно вимовляти ці два слова. Як чудово звучать декомунізовані назви українських міст: Горішні Плавні, Кам’янське,Дніпро,Маріуполь, що був,уявіть собі, Жданов…

Оживлення мовних трупів, які зникли разом з історичними реаліями, задля того,щоб привабити туристів, сприймається мовою як набридливі екзотизми, надто важкі, щоб пливти з ними у майбутнє. І ви ще не читали дисертацій наших гуманітаріїв – це дійсно екзот. Не розумію, як можна писати  мовою,в якій 80 відсотків чужих слів, і чому досі ніхто з літературознавців не повстав проти варварських мовних стандартів у науці. Як ви думаєте, чому французів штрафують за використання чужомовних слів, до яких є  власні відповідники? І ніхто не переживає за точність термінів, бо є словники, які узаконюють той чи інший термін.

Наші тексти пісень виродились у щось абсолютно примітивне, де слова калічать як кому заманеться. В Ізраїлі колись заборонили хіт, в якому лишень одне слово мало змінену граматичну форму,а в нас навіть філологи  нехтують кличним відмінком, пророкуючи йому загибель. Але ми не дамо йому вмерти,бо він на своєму місці, еге ж?

Даруйте за трохи хаотичний допис. О, ще згадала! Усі ці Даніли, Нікіти, Аріни вкупі з українськими прізвищами  колись недобрим словом згадають  батьків, коли ми дотиснемо українізацію і здихаємося московського патронату. Мовна шизофренія на тлі відносного  галицького комфорту виглядає вельми кумедно.