Ти виходиш на вулицю вдягнений в уніформу,  щоб не виділятись,бо так ходять усі. Ти вдягаєш у неї своїх дітей, щоб над ними  не знущались,але не думаєш, що забираєш у них майбутнє, а отже – майбутнє України. Робота, крамниця,спортзал,школа,соціальні мережі,дозвілля – ні кроку без уніформи. Вона – твій єдиний захист,хоч вже зогнила,зітліла,і тхне війною. Вона захищала тебе від голодомору і чорних воронків,допомагала зробити кар’єру,підвищувала статус і головне – робила тебе непомітним,бо таким легше вижити. Не дивно,що ти  вважатимеш це рабське лахміття запорукою повернення до «щасливого дитинства» із маршами , Фондом миру і ковбасою по 2.20. А для молодших – долар по  8,хоч і тоді ти не міг собі дозволити його купити, як і зараз. У цій уніформі легше ставати колаборантом і зраджувати землю своїх прадідів. А те, що драна і недоречна у цивілізованою  у світі,де кожен народ  понад усе шанує  свою мову і звичаї, то пусте. Головне – не виділятись – більше нанесеш добра до своєї нірки.

Звісно,нелегко здерти з себе старі лахи і вдягнути вишивану сорочку. Навіть найскромнішу, але  чисту. І вийти у ній межи люди сонячного ранку у свято чи до церкви .І побачити,що цінність життя в тому, щоб  інші люди у вишиванках приязно і схвально посміхались до тебе – ти один із них,ти свій. Ти не в уніформі. Може, у когось вишиванка багатша за твою, але твоя все одно неповторна,бо пасує тобі. Ти йдеш, сповнений гідності по тому квітнику і почуваєш себе також квіткою, а не безрідним перекотиполем.

З усіх моїх вишиванок найкраща біла по білому, полтавська, з орлами і зірками. Вона з кожним роком стає все білішою,чи то так мені здається. А що полтавська,а не бойківська, то всі ми квіти з одного українського   саду соборності, і  ці білі лляні та конопляні полотна возносять нас наче янгольські крила у небо.