Війна здирає зашкарублу шкіру з нашого сумління і пробуджує історичну пам’ять.Травмована психіка по-іншому сприймає масові вбивства і злочини, які трапились тоді, коли нас ще не було на світі: вони здатні завдати не меншого болю, ніж масові вбивства і злочини сьогодення. Не було війни, коли я писала про Саліну і на мене розкривали чорного рота: «То все брехня! Докажи!» Наче я могла оживити три з половиною тисячі безневинних дущ, що їх замордували енкаведисти і скинули у соляні шахти.Ворогів народу.Ворогами народу були 30 дітей з Перемишльського сиротинця і шестимісячне немовля.Коли ставите свічку за діточками з російського літака, то поставте свічку поряд за діточками-сиротами, за якими не було кому заплакати.Так буде справедливо.
Ми краще розуміємо страждання біженців, репресованих, закатованих, бо чимало з українців це вже спізнали за два роки, а інші можуть це спізнати.Я тричі була у Щирці і тричі якась сила змушувала мене перш за все йти в невеличкий музей-меморіал.Цього разу я почула від працівника музею пана Петра всю історію, задля якої було створено музей.Якби його не було, Щирець залишився б типовим занехаяним галицьким містечком.
У червні 1941 року молоді українці зі Щирця та сіл довкола нього отримали повістки у військкомат.26 з них з’явилося у призначений час. У центрі міста біля плебанії була мурована стайня. Їх завели туди, оточивши попередньо військовими район, завели трактор, і під його гарчання почали катувати хлопців. Через кілька днів родичі забили на сполох, почали питати, де їхні сини, але ніхто нічого їм не сказав. Потім прийшли німці.
Очевидно, енкаведисти намагалися приховати сліди злочину у стайні, бо там навіть бавилися діти. Якийсь чоловік прийшов туди за ободом для колеса.Його кінь дуже сполошився і вперто не хотів навіть наближатися до стайні. Чоловік пішов до німецької комендатури, мабуть, згадав, що тут діялося.Землю у стодолі розкопали і знайшли тіла 26 хлопців зі слідами звірячих катувань.
Похоронна процесія розтягнулась на півтора кілометра.Замучених земляків поховали на Золотій горі, найвеличнішому місці Щирця, де досі збереглись мури давньоруського замку 12 століття.Прізвища всіх жертв відомі. Самі українці, серед яких двоє і навіть троє з однієї родини. Кілька студентів львівської Політехніки. Багато з них мало лише по 20 років.Їхня провина була в тому, що вони любили Україну. Наречена одного з них, Розалія пише у спогадах, що Михайло Янківський був єдиним сином у батьків, любив співати і гуртував молодь до всіляких забав. Його взяли за доносом товариша, який сказав, що Михайло співає українські пісні. Цього досить, щоб закатувати людину? Хай скажуть батьки тих хлопців, вбитих у незалежній Україні, лише за те, що вони розмовляли українською мовою і підняли український прапор. Їхні вбивці на волі.
Пані Розалія наводить у спогадах коломийку, що належить ще до часів січових стрільців:
Заквітчали дівчатонька стрілецьку могилу
Замість мали заквітчати стрілецького милу.
Десять років збирали матеріали місцеві краєзнавці: спогади, речі жертв.Музей вражає якоюсь непідробною щирістю. Тут завжди відчинено. Музей знаходиться у тій самій стайні, яку відбудували з тої цегли, що залишилась після того, як будівля завалилась. Але тут не страшно: тут все просить молитви.
І волає про розплату.
Троє з Небесної сотні, двоє з АТО – їхні світлини тут же.І прапор з Майдану.Троє з маленького Щирця! Які не втекли, не сховались, коли снайпери розстрілювали беззбройних людей у прямому ефірі. Це не можна забути. Це не можна пробачити.І скільки живеш – потрібно розповідати дітям і онукам.
Пан Петро, який сам родом із Батурина, розповідав, що тут були нащадки виселених в Сибір місцевих українців.Їм дозволили повернутись і оселитись у Харкові. Онук слухав-слухав, а тоді питає бабцю: «А што ето он говорит?» Дитина, яка живе в українському місті, не розуміє української мови. Дитина, яку батьки не навчили рідної мови. Це – трагедія і фарс.Звичайно, мова не має значення.Скажіть це тим, хто лежить на Золотій горі.