Житомир для мене насамперед – це Валерій Шевчук.Тепер ще й Коростишів, звідки родом автор «Коростишівського Платонова» Олександр Клименко. Я страшенно рада була отримати відзнаку від письменника, якого шаную найбільше .Мені шкода тих, хто не бачив Валерія Олександровича на врученні премії і не чув його виступ на тему «Українські жінки-письменниці», який усі слухали затамувавши подих. Йшлося насамперед про невиданий творчий спадок Насті Лісовської – Роксолани, її листування. Коли слухаєш таких людей, як Валерій Шевчук, забуваєш про цей істеричний літературний бомонд, в якому б’ються за місце у книжкових рейтингах і за премії, де письменник, який пробився на Захід, цінується більше, ніж той, хто працює над вдосконаленням майстерності і не зазирає нікому до кишені. Хтось працює на Україну, а хтось на себе.
Перше, що я зробила, зустрівшись з Валерієм Олександровичем, це заговорила про діаріуш перемиського єпископа Юрія Винницького (17 століття), який він переклав.Не могла втерпіти, бо Юрій Виннцький з мого Урожа і я отримала дуже цікавий матеріал з історії свого села. А також ми розмовляли про джерело, з якого пан Валерій перекладав «Розмисел про народ руський» Яна Щасного Гербурта. З ким я більше можу про це поговорити? Наші письменники мало цікавляться давньою українською літературою, вважаючи, що українська література почалася з Бу-Ба-Бу. Виявилося, що і пан ректор Житомирського університету, який запросив нас обох на розмову до себе, добре знає історію, тож я довідалася дуже багато цікавого про Острозьку бібліотеку, а з Поділлям у мене свій інтерес.
Мабуть, усі премії вручають однаково, але не при студентах. Це для них ми виступали з Валерієм Олександровичем, і це так приємно, коли в залі сидять студенти і їм цікаво. Премію за 2013 рік віртуально вручили письменнику з Литви Ярославу Мельнику, який все це слухав і мабуть шкодував, що не зміг приїхати.
Особливістю цієї премії є те, що Валерій Шевчук може схвалити вибір експертів, а може й ні.Хоча довіряти зараз не можна нікому. Деякі наші експерти інкорпоровані у всілякі довколалітературні тусівки, і часом плутають святе з грішним, тобто майстрів слова з дилетантами і вискочками, або навіть графоманами. Якби я була експертом, то б не наважилась запропонувати Валерію Шевчуку оте грішне. Мені було б соромно на їхньому місці. Це все таки не Коронація слова і не конкурс Бі-бі-сі.І навіть не Шевченківська премія, хоча там є все таки механізм стримування, досить своєрідний, але є. Якби була ще премія Ліни Костенко, то експертам теж було б не зайве нагадати про честь мундира, бо перед такими письменниками треба стояти струнко. Хай би для популярної літератури різних жанрів існували свої премії. Там не бракує талановитих людей, які дуже відповідально ставляться до свого жанру і досягли успіху. Гадаю, з цим можна звернутися до фондів Пінчука чи Ахметова. А основний критерій у присудженні будь-яких премій – це високий мистецький рівень. Гадаю, з цим усі погодяться.
У своєму виступі я говорила про те, що оцінювати літературу має освічене серце.Може бути освіта без серця, може бути серце без освіти, а може не бути ні серця, ні освіти, лише голі абміції і нарцисизм.А це ще одне лихо сучасного літературного процесу – нарцисизм і піар. Я думала, що Валерій Шевчук живе собі усамітнено, дуже багато працює, і нічого не знає, що у нас відбувається.Але я помилилась. Він чудово знає, хто чого вартий як митець і як людина, принаймні тих, кого постійно згадує преса.
Коли мені було вже несила дивитись на парад амбіцій і на лавину низькосортної літератури, яка злітала на вершини книжкових рейтингів, я молилась про одне: «Боже, дай мені силу не звертати на це увагу і робити своє!» І уявляла собі 8 том історії української літератури, де царював Любомир Дмитерко та інша обласкана партією номенклатура.А зараз нова номенклатура пестить сама себе і ошукує так само наївних, не надто освічених читачів. І ще я уявляла собі «Дім на горі « Валерія Шевчука, бо це було як протиотрута.І уявляла собі Григора Тютюнника, якого довели до смерті, хоча мені ставало дуже сумно. Тобто уявляла Людей честі. Про людей честі і говорив Валерій Шевчук студентам, бо ті ще здатні сприйняти ці слова як орієнтир на майбутнє.
Вся урочиста частина була гарно продумана: нічого зайвого, без фальші, і без патетики. Потім я нарешті спитала, що то за Голова Чацького, бо на свій сором не знала про містичний символ Житомира.Я вислухала кілька версій, а потім послухала пана Валерія. Хто не знає, Чацький був шляхтичем, який вирвався із засідки татар і намагався перестрибнути конем через ріку Тетерів.Але не зумів і загинув.Скеля, з якої стрибнув Чацький має людський профіль. І лауреату премії Валерія Шевчука вручають зображення цієї скелі роботи скульптора Володимира Костюка. Це дуже символічно: не важливо, як казав Монтень, що ми впали.Має значення, звідки ми впали. Бодай спробували зробити неможливе.
Я страшенно хотіла побачити цю скелю і, незважаючи на те, що секретар оргкомітету Сніжана Черняк була втомлена, а мені треба було повертатись до Києва, мені показали Житомир.Біле місто, просторе, спокійне, де багато повітря.З білим кольором контрастують дуже своєрідні вуличні розписи.Повно меморіальних табличок, бо Житомир – це місто Бориса Тена, Івана Кочерги, Анатолія Шевчука, Євгена Кунцевича.Житомир – це льон і граніт, це Замкова гора, на якій стоїть камінь, що символізує початок міста, а це 9 століття. Неймовірно красиві береги Тетерева, і зовсім поруч – дім Шевчуків.Ще не знаючи нічого про премію, я читала нещодавно ранні оповідання Валерія Олександровича.А перед тим перечитувала «Три листки за вікном» і почувала себе причавленою віртуозною майстерністю третьої частини, де йдеться про імперію зла.
Коротка прогулянка з паном Валерієм вулицями Житомира, а потім чудова зустріч з третьокурсниками пані Сніжани, вже неформальна, де я розповідала про Івана Франка і його цікавість до містики.Де мене спитали, що потрібно для того, щоб стати письменником і я відповіла: досвід.Бачити життя, відчувати життя, дихати одним повітрям з людьми, які тобі цікаві, слухати людей, бо кожен вартує того, щоб його почули.
Як мені не хотілось їхати з Житомира! Скільки цікавого я ще могла дізнатись про це місто та його мешканців.Яким би був Житомир, якби не панування більшовицької орди…І як бракує нашому Львову цієї чистоти, прозорості й тиші.Але це все – Україна.І не може бути так, як казав Ян Щасний Гербурт, за роман про якого я отримала премію Валерія Шевчука,»щоб у Русі та не було Русі».Щоб в Україні не було України.Української мови, українських традицій, української культури.Вириваючись з ординської засідки, ми повинні вірити, що перестрибнемо цю прірву і не загинемо, не зникнемо в каламутних і підступних водах захланного і здичавілого світу.
Дякую всім-всім, хто подарував мені це свято.