Наприкінці червня 1941 року стояла страшна спека.Колона в’язнів Перемишльської тюрми наближалася до Добромиля. Їх було більше трьох з половиною тисяч, серед них жінки й діти.Вели їх на Саліну, на сільзавод.Казали, що на роботу.Три з половиною тисячі людей на роботу на маленький завод.Натомлені виснажені люди побачили гори, ліси і село, що розкинулось вздовж дороги – Солянуватку.Оцей відтинок дороги аж до костелу на території заводу можна назвати Хресною дорогою ХХ століття.Тільки не було глядачів, які б кидали камінням і кричали «Розіпни Його!» Але були ті, хто намагався подати води, і їх забирали в колону.Вони прийняли мученицьку смерть разом з іншими.
В нашій історії було багато розправ енкаведистів над мирним населенням Галичини, але жодна з них так не нагадує сакральну жертву, як трагедія Саліни. Жодна з них не має в собі стільки ритуальних ознак сатанізму.Жодна з них не відчувається досі так болісно.
Кілька років тому я вирішила пройти цією Хресною дорогою. Я вже була в Саліні, але тоді там проводили жалобний мітинг. То було 23 червня, якраз тоді, коли почалося криваве жертвопринесення комуністичному Молоху.. Я приїхала в Добромиль, піднялася дорогою до Солянуватки і пішла до заводу. Люди, які проводжали мене поглядами, знали, куди я йду.Весь час я відчувала на собі погляди і мені щохвилини ставало все важче.Можливо,хтось з тих, кого вбили у 41-му, усвідомлював, що їх ведуть на смерть.Попри втому і апатію.Я сама відчувала себе так, наче йду на смерть.
Перед брамою Саліни я раптом повернула вбік і пішла зарослою дорогою, огинаючи огорожу.Я не знаю чому, але виявилось , що та колона теж звернула на ту дорогу, і я зробила це інтуїтивно. Мене почало трусити. Мене й зараз трусить, коли я це згадую.Дорога привела мене до лісу.Темного, вогкого.Там була соляна шахта, замурована, обкладена лампадками і висока могила з простим дерев’яним хрестом.50 років могилу руйнували, хрест викидали, але люди потай відновлювали.У могилі були поховані ті, кого вдалося витягти з шахти, багатьох не вдалося.А також добромильські євреї, яких гітлерівці змусили витягувати тіла, потім розстріляли.І жінка, яка лежала на самому верху криниці, і навіть після смерті не випустила з рук шестимісячне немовля.
Тоді я спустилась до другої шахти, в саду, над якою звели каплицю. Мені здавалось, що земля піді мною ворушиться.
Людей вбивали в конторі, костелі.Їх забивали дерев’яними молотами, якими утрамбовують сіль, а частину підводили до шахт і вбивали там. Жінок і дітей просто вкидали. В костелі над вівтарем розіп’яли чоловіка.То було не просто вбивство, а сатанинський ритуал, яким насолоджувались нелюди.Вони не надто прагнули приховати сліди злочину.Вони були, як і ті, хто зараз вбиває українців на Донбасі.Вони 70 років кажуть: «Докажіть!» І те саме вони кажуть зараз.
Двоє чоловіків косили траву.Вони сказали, що кожного дня сюди приїжджають люди з Польщі, Нідерландів, Англії, нащадки жертв.Вони повторили мені те, що я знала. Біля зруйнованої контори ріс кущ якихось дивних блакитних квітів. Один з робітників зірвав і дав мені квітку, намагаючись втішити. Ця квітка пекла мені руку. Я залишила її біля придорожнього хреста перед Добромилем.