Спершу про меркантильне. Грошей на культуру в незалежній Україні  ніколи не вистачало. Бюджет не передбачав великих витрат. Всього 1 відсоток,  та й той осідав, самі знаєте де. Платники податків вважали, що культура сама мусить себе спонсорувати, перейти до ринкових відносин. Книга чи пісня  прирівнювалась до снікерса. Вмієш продати – маєш гроші, не вмієш – сиди голодний. Зрештою, таке саме відбувалось і в інших пострадянських республіках, наприклад, у Грузії, про літературу якої ми практично нічого не знаємо, оскільки і там влада  не виділяла коштів на перекладацькі програми. Прикро, але грузини – нація монолітна і російська мова там не претендує на статус державної. Натомість в Україні  на теренах культури уже багато десятиліть триває гібридна, як це модно зараз називати, війна з «Русским миром», яка упродовж останніх років ускладнилась ще культурним пацифізмом, чиєю зброєю є  суміш совкового інтернаціоналізму з погано витлумаченим лібералізмом. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати,»хто не дбає про власну культуру,той змушений фінансувати чужу».

Ясна річ, високочолі державні мужі й пальцем не кивнули, щоб скласти програму захисту від Руського міру. Їм навіть подібне й на думку не спадало. Вони могли часом приголубити когось з письменників на Форумі видавців, купити і навіть прочитати українську книжечку, але від того не переставали бути корупціонерами і зрадниками власного народу…Я пам’ятаю, як приїхав Ющенко і поки він збирався, походжав і бесідував біля стенду з Марією Матіос, людей не впускали і не випускали з Палацу мистецтв, і видавці страшенно лаялись, бо за дві години втратили тисячі потенційних читачів і покупців. Ну, а Янукович один раз зустрівся в Палаці Потоцьких з елітою Львова, куди запросили тих, хто завжди незмінно підтримує кожну владу, –  заржавілі флюгери культури.. Мене тоді занесло випадково в центр і я не змогла потрапити у потрібний будинок, бо все було перекрите, поки наші вічно живі інтелектуали вирішували з гарантом проблеми української культури.

Здається, й зараз нема державної волі боротись з Руським міром, почути тисячі діячів культури, не культурної номенклатури, не моральних авторитетів, які самі себе назвали моральними авторитетами, серед яких немає ні Ліни Костенко, ні Валерія Шевчука, ні Івана Марчука, бо ті тихо роблять свою справу і несуть свою нелегку місію в повній ізоляції від влади. Разом з армією, освітою, медициною мовчки і послідовно, суспільство і влада  нищили культуру, і тепер маємо війну, якої  не було б, якби  на Донбасі були українські школи й українські  книгарні, якби була встановлено квоти на українську книгу, українські видання  і україномовний ефір. Ніхто не пішов би у сепаратисти і терористи, якби знав, що за зневагу над державною мовою і державними символами може сісти до цюпи. Бо країна, де за блок вкрадених цигарок підлітків садовлять на три роки, а за вбивства і катування патріотів – під домашній арешт, а далі відпускають на всі чотири сторони з заставою чи без, не лише не має правової культури, а й схильна до суїциду. Пересічний український культурний споживач  шкодує книжки власним дітям, не ходить в музеї, ненавидить класичну музику, довго не витримує  українського року, ставить пластикові вікна в старовинних будинках, і регулярно дивиться шоу Шустера. Саме на нього робить ставку влада. Бо серед тих, хто повстав і хто пішов зараз добровольцем, катма подібних культурних споживачів, а якщо і є, то вони легко перевиховуються.

Потік масової культури іноземного походження (бойовики, фільми жахів,бандитські  серіали, комп’ютерні ігри-стрілялки) за двадцять років стали зразком для наслідування  для підлітків, що не знали іншого мистецтва і інших розваг, і  поодинокі спалахи насильства  тепер зливаються в одну вогняну лінію, й голос диявола шепоче: ВБИТИ ЛЕГКО.

Естетика бунту і пропаганда

Зате, коли суспільство починає хворіти, все каміння летить у бік  діячів культури, мовляв, не вберегли, не повели народ у світле майбутнє. Справжніх митців та інтелектуалів насправді не слухали, слухали Донбас, доки він не розрядився вселенською гуманітарною катастрофою. Але навіть якщо й зараз вимагають від митців реакції, то вимагають говорити тихіше, аби  не образити ворога. Або говорити зрозумілою – російською. Взагалі, війна культур  дзеркально відображає війну, що триває на Сході.Ті самі безглузді перемир»я, тактика не нападу, а захисту, ігнорування проникнення на власну територію ворога, цілковита відсутність пропаганди на державному рівні. Ця, стара все ще влада навіть при бажанні не може створити повноцінної пропаганди, вона нездатна подолати й інформаційну блокаду окупованих районів. Якби на самому початку було вимкнено російські пропагандистські канали, блоковано сепаратистські видання, втрат було б значно менше. Однак у нас ніколи не намагались дорівняти перо до Бетеера.

Я чомусь пригадала далеку смерть Володимира Івасюка, коли ми, першокурсники, приходили на його могилу на Личакові і крадькома переписували дилетантські, але дуже щирі вірші, які прямо вказували, що Івасюка вбили кадебісти. Ми знали, що за нами стежать, але все одно приходили. Думаю, що це було перше зародження культури публічного спротиву в Україні, перший Майдан. Довкола засипаної квітами могили гурт заплаканих мовчазних людей зі свічками, які не піддались тотальному бомбуванні і не мають довіри до влади – ось як це виглядало.

Культуру спротиву  може породити лише громадянське суспільство і допомагатимуть йому в цьому професійні митці. У них є вибір: залягти на дно, тримаючи під пахвою теорію чистого мистецтва, стати на сторону ворога, або стати частиною цього спротиву. Ті, хто підтримував Майдан словом і ділом, зараз стали бійцями і волонтерами як на культурному фронті, так і на реальному. Війна виявляє справжні обличчя. Кліпи, вірші, статті, фотовиставки, репортажі, графіті, перфоменси, фотожаби – їх не фінансує держава, не фінансують олігархи, але вони з’являються кожного дня, все нові й нові. Нещодавно боєць- доброволець, поет Борис Гуменюк дізнавшись, що видавництво хоче від нього 10 тисяч гривень за видання збірки, сказав, що не буде просити в громади ці гроші, хай краще допоможуть батальйону. Збірка «Небесна сотня» натомість коштує в книгарні 80 гривень. Якби ці гроші йшли не в кишеню видавців, а на потреби родин загиблих, це було б зрозуміло. А так – ні. Книгу загиблого викладача УКУ Богдана Сольчаника віддають безкоштовно. Гідне вшанування пам’яті героя. Але не держава видавала цю книгу.

Гроші у цьому світі не головне. Успіх у цьому світі не головне. А от «кон’юнктура», яку закидають тим митцям, що творять задля перемоги, потрібна у цьому світі. Світі визвольної війни українського народу проти чуми путінізму. Це не та ситуація, коли Гессе і Томас Манн виступали проти  війни, яку розв’язав Гітлер у рідній Німеччині. Це – цілком протилежна ситуація, коли вся культура мусить бути зосереджена на перемозі, щоб зберегти не лише культурні надбання, а й власну честь, пожертвувавши навіть на якийсь час міжкультурними зв’язками з країною-агресором.

У таборі для біженців останній великий гуманіст доктор Альберт Швейцер намалював у своїй вбогій комірці клавіатуру органа на столі і кожен день вправлявся у грі. Так досягав він внутрішньої гармонії серед кривавого божевілля Другої світової. Піаніст на Майдані посеред зими  прагнув теж відновити гармонію Всесвіту. Культура, яка не прагне до миру і гармонії, не має сенсу. Але вона повинна й боротись за них.

P.S.  Де ж наш закон про меценатів, який звільнив би від сплати податків  спонсорів культури? Де розслідування викрадених і «позичених» творів мистецтва?  Де заборона радіо Шансон і Русского радіо? Що там з імпортом книг із Росії? Повірте, книжковий бізнес  -це дуже прибуткова справа, не слухайте нікого.Звісно, коли наклади  десятки тисяч примірників. Санкції будуть дуже болючі. А з рештою ми впораємося самі.