Нещодавно я здійснила сакральний жест: відвезла у село Гірське, що на Миколаївщині книжку “Гірчичне зерно”. Майже через  тридцять років.У тій давній повісті наприкінці з”являється поет Олександер Козловський, що не дожив навіть до 22 років.Помер у сухотному шпиталі. Перед смертю, у 1898 році, він приніс Івану Франку свої вірші.Драма цього юнака, студента львівської Політехніки так вразила Франка, що він видав посмертну збірку Козловського “Мирти і кипариси” із власною  передмовою. Мені пощастило ознайомитись з цією книжечкою в Дрогобицькому краєзнавчому музеї і я переписала звідти багато віршів.Той передрукований зшиток і досі в мене.Хроніка приреченої людини, чий талант вибухнув гарячково і згас, і якби не Франко, згас би без сліду. Олександер Козловський писав про смерть, іронізуючи, насміхаючись, плачучи.Усі відтінки почуттів – від страху до примирення.Бога замінила йому Смерть. Він розмовляв лише з нею.Хоч був сином священика із села Горуцького ( тепер Гірське).

Ось що він писав у листі до Івана Франка: “Для розуміння характеру стихів скажу Вам лиш, що я дуже нещаслива людина.Зараз же таки на вступі в житє грянув у мене удар долі, котрий на все вирив пятно на моїм успособленні. Мене страшно завела любов: у мене були хвилі, які ви так чудово прибрали “Зів”ялими листками”. Безнастанна грижа підтяла, здається, моє здоров”я, я захорував на сухоти, і от тепер від лікарів опущений і засуджений на смерть, вижидаю рокової хвилі, виливаючи від часу до часу на папір свої спомини і гадки.Не дивуйтесь, що вони такі сумовиті, дивовижні. Та ж мені тепер лежви двайцятка щойно минула, а тут кажуть: лаштуй, небоже, вози в далеку дорогу!”

Я приїхала у Гірське і наче знала куди йти: ноги самі мене привели до того місця, де колись народився майбутній поет.Кожен у селі, від найменшої дитини до старенької бабці, знав про Олександра Козловського, хоч той прожив тут лише 9 років свого життя.Це було так зворушливо. Я віддала книжку у школі вчительці, яка з такою любов”ю говорила про мертвого поета, що я навіть не сподівалась.Я запам”ятаю ці сумні світлі посмішки назавжди.Нехай Бог береже це шляхетне село!

А це кілька віршів Олександра Козловського, які ніхто з наших поетів не знає.

Нещасний

Нещасний, бідний, хто любив лиш тіло

і личко й очи. Все те смерть візьме.

Що так манило, в красоті ясніло,

цвило й блистіло – се вона вкраде.

Лиш той безпечний, хто душу любив,

знайде й по смерті те, що через смерть згубив.

(23 квітня 1896)

Моє “щось”

Кождий щось у світі має

чим він дихає,жиє,

що над все він величає,

що усім для нього є.

А як теє “щось” утратить,

то не має чим дихнуть,

лік нічого не порадить,

щось стискає, душить грудь.

А як більне вб”є такого,

зтьмиться світа весь покров,

остогидне все для нього…

( Мені видерли любов)

( 25 квітня 1896)

Минуло

Минули за годами годи,

найкрасшії годи:

сплинули як в річечці води,

неспинені води.

Я ждав, я чекав тебе, доле,

щасливая доле:

моє теж засієш чей поле,

оглянеш хоч поле.

Та дармо чекав тебе милу,

чекав тебе милу:

й не бачивши йду у могилу,

у зимну могилу…

( 17 червня 1896)