Раз на пару років я опиняюсь на автостанції в Самборі,тій, що на базарі,й здійснюю один ритуал. В самому кутку є обшарпаний кіоск з хлібом,  де на мене чекає половина великої житньої хлібини, якої вистачить родині на кілька днів. Це просто житній хліб,  без усіляких додатків і нудотної солодкавості, і привозять його з Рудок.Але мене приваблює його прямолінійна простота. Так само розмовляють люди в убогих маршрутках,що прямують в гірські села, продавши свій товар і зробивши всі закупи. Вони скидають на сидіння торби і біжать купити хліб. І кажуть «Слава Йсу!», коли заходять в автобус.Так було 10 років тому,і 20.А цього року вони просиділи кілька місяців у горах,звідки не зайдеш пішки до міста. Карантин.

Приходить маленька циганочка,дуже гарна, з чорними косами,отримує трохи грошей. За нею циган з баяном,на якому він вміє грати, і голос у нього добре поставлений. Він співає пісню»Ой чого ти,мамо,посивіла рано»,текст якої треба би добре відредагувати,Але в людини талант,всі йому подають  як артисту і кожному він каже: «Дякую гарно.»

Чим далі в гори,тим бідніші села.Багата Чуква, небагатий Блажів,а за ним село Звір, вже зовсім небагате. Після того,як я відвідала цвинтар,біля якого стоїть нова церква, бо церква 18 ст. згоріла у 2010-му,  йду розпитувати. Мене передають з рук в руки, посилаючи до старожилів, але ті нічого не знають   про священика Кароля Мудрака, який служив тут 43 роки і помер у 1891 році. Чи його  могилу я знайшла на цвинтарі –  плиту з хрестом без напису, не знаю. Всього  тут поховано троє священиків,і тільки могилу одного можна ідентифікувати. Є братська могила УПА,де поховано 40 бійців, що загинули в 44-році.А на двох сучасних пам’ятниках зі зворотнього боку зображення старої церкви, що нагадує обрисами  вірменську.

Свята простота – ніхто за нею особливо не шкодує, бо людям набридло без кінця латати стару церкву. І вони майже погоджуються, що то був підпал. Теперішній священик – молодий і всього рік тому обійняв парафію. На попівстві біля скромного будинку пасуться дві кози. Єгомость з їмостю поїхали до батьків.

Я переходжу по численних містках через річку Звір туди й назад, щоб почути основний меседж колективної пам’ятї:

– Під церквою є могила, де поховані їмость з дитиною.

– А  чиєю вона була дружиною?

– Не знаю, то дуже давно було.

І глибоко зітхають. Їмость з дитиною. Я бачила той надгробок, кам’яний з  кованим вигадливо хрестом, на якому повис вицвілий вінок з пластикових квітів.

– Там все мусять бути квіти на тій могилі.

І знову сум в очах за їмостю, яку поховали  разом з дитиною.

– Нам треба зложитися й поставити їй новий пам’ятник, – каже пані Люба, яка очевидно певний час дороблялась в Італії.

-Але ж ви імені її не знаєте?

Вона дивиться на мене трохи спантеличено.

Я кажу, що коли відчинять архів, то я могла би пошукати  їмость з дитиною в метричних книгах. Може, вдасться щось знайти.

-Отоді я знову до вас приїду.

Пані Люба сміється.

-Добре, чекаємо.

Я вертаюсь дорогою, яка приведе мене до Урожа.Через Сприню, Монастирець, Лукавицю.Пішки. Дорога починається на роздоріжжі, справа,де капличка під горою,де холерний цвинтар.Попереду  жінка веде вперту й неслухняну корову до Сприні. На горі ще раз виринає блискучий золотий купол нової церкви і зникає, так наче сонце заходить.