Уріж перезаснували мої предки Басараби у 15 столітті разом з іншими родинами волохів.Грунти у нас важкі, глинисті, треба добре наробитися, щоб скопати грядку в передгір’ї Карпат.Землі мої предки мали багато і багато челяді.А поріднились  зі шляхтичами Страшівськими, Марковичами, Винницькими,Добромильськими.Одна гілка роду повністю вимерла під час холери 1830 року.Але опирів, як у Нагуєвичах, у нас не палили, хоч їх було повно.Ріка змушувала жити на пагорбах і ніколи не переходила межі.Від сльоти, сарани, посухи був неврожай.Найважча пора року був переднівок,коли на городі і в полі нічого ще не доспіло.Їли лободу, засмачену борошном, товкли недозріле зерно в ступі і пекли коржі.

Моя родина була дивна.Могли запросто подарувати комусь землю, віддали ділянку під цвинтар.Їхні володіння потрохи скорочувались.Були в різних кутках села.Сливовий сад, який посадив мій дід, совіти розділили між сусідами.Ми,діти,точно знали, де чия ділянка, і ніколи не толочили  чужу траву.Один  загін мама віддала людям,що жили поруч нього.Лишився у нас один загін і пару паїв, хтозна-де. Землю виділяв колгосп, він же її забирав.Мені доводилося ходити то за ріку, то коло ріки, щоб обсікати картоплю.Потім забирали це, давали інше.А потім мама відмовилась від зайвої землі,бо в хаті не залишилось нікого.

Моє дитинство пройшло під знаком боротьби за землю. Сусіди, коли орали,відрізали скибу за скибою від нашого загону, не слухаючи кволих протестів. Але за свою межу воювали до крові.Часом один загін засівали житом, яке комусь віддавали.Іноді пшеницю.Я ще пам’ятаю млин на ріці, куди мене взяв тато молоти нашу пшеницю.Потім його зруйнували і не було де молоти.Тому я вже не пам’ятаю, який той хліб зі своєї пшениці.

В Урожі вже не лишилося Басарабів, які прожили тут півтисячі років.У мене немає ні клаптика своєї землі, і навряд чи буде. Навіть дачі немає.І дерева,  що я садила, зрубали.Але мені не однаково, що станеться з землями, які зараз деградують.Немає органічних добрив, бо немає корів.Щедро сиплять всіляку хімію, і ось уже до села підступають всілякі агрохолдинги, від чийого господарювання гинуть птахи і хворіють люди.Ріка потопає у смітті, ліси вирубані.

Отак в історію моєї землі вписана історія цілої України.Разом із землею деградують люди, які тепер не вклоняються землі, не нахиляються над нею, а потребують лише ділянки під будову.І багато-багато грошей, щоб вибудувати собі палац, і поставити біля кованої брами гіпсових позолочених левів.

Не присягають на землі, а тому не тримають слова.А була це страшна присяга.Викопували могилу, той, хто присягав, лягав у неї, клав собі на груди землю і вимовляв священні слова.Бо найгірша ганьба – це змарнувати землю, яка носить тебе від колиски до могили.

Я не маю землі, тому не можу її продати за кілька тисяч гривень і купити собі меблі чи ще якісь непотрібні речі.І не купуватиму землю ніколи,бо моя земля  – це білий папір,і на ньому я орю свою нивку. У нас є коляда про те, як Господь ходить за плугом,а Мати Божа носить йому їсти. Але її давно вже не співають