То була неділя,15 лютого 2014 року. Ми поприходили на свої блокпости під військовою частиною на Стрийській.Було дуже зимно, і багато снігу. Наша барикада «Бетон» була найдальше, і ми пізніше прийшли на імпровізовану Службу Божу, що правилась тут таки перед головним входом до частини. Празникових свічок у нас не було й виглядали ми як бомжі серед кількох десятків львів’ян,яких священник привів з собою. Втім, усе вже закінчилось, і тут раптом на барикаду, що була найвищою, яку ми будували з особливим завзяттям,вибрався дуже худий чоловік у рясі й благенькій курточці,з якої стирчали посинілі від морозу руки, й почав говорити. Це було несподіванкою і для священиків, і я боялась,що його зупинять. Зрештою, влада тут не належала нікому, хіба що нашому коменданту.Гарною українською  мовою чернець повідомив, що він покинув монастир під Києвом і мандрує по Україні, підіймаючи народ для спротиву. Що ніхто його не посилав, лише Бог в його серці. Він говорив про кару Господню, яка неминуче впаде на тих, хто  наважиться підняти руку на український народ, цитував більше Шевченка,ніж Святе письмо, а його очі палали на втомленому виснаженому обличчі і голос був хрипкуватий, але сильний. Від його слів не віяло братньою любов’ю до всіх підряд, він благав стояти до кінця. Він нагадував Яна Гуса і стояв наче на стосі майбутнього кострища. Чи навіть пророка Йону, який прийшов врятувати Ніневію від гріха. Навряд чи він повернувся до свого монастиря потім. Може,опинився десь у замерзлому полі як лелека, що повернувся додому, а дому немає.

Через кілька днів почалися масові розстріли на Майдані. І на Львів наповзла темна тінь розправи і реваншу. Нечисть осміліла навіть тут і вже починала сичати. Тільки хтось у моєму будинку все ще робив ремонт під акомпанемент  пострілів у прямому ефірі.

Той янгол Стрітення не дасть мені ніколи повірити, що кров, пролита на Майдані, це вода.